— Нам сюди.
— Звідки Ви знаєте? — запитав я.
— Хіба Джонатан тут не їздив і не писав про це?
Спочатку мені це здалося дивним, але незабаром я помітив, що такий путівець тут один. Ця дорога була мало наїжджена і зовсім не така, як та, що веде з Буковини до Бистриці, та набагато ширша і добре вторована. Ми поїхали цим шляхом, і коли нам зустрічалися інші, ще більш покинуті і засипані свіжим снігом, ми надавали вибір коням: тварини самі знають дорогу. Я відпустив віжки, і вони терпляче йшли далі. Поступово нам почало зустрічатися все те, про що писав у щоденнику Джонатан, і таким чином ми продовжували їхати. Я сказав місіс Міні, щоб вона поспала; вона спробувала і заснула. Вона спить весь час, поки я, врешті-решт, не починаю турбуватися і буджу її. Але вона продовжує спати, і мені, незважаючи на всі старання, не вдається її розбудити. Здається, я й сам починаю засинати. Я буджу місіс Міну енергійно. Цього разу вона прокидається, і я знову гіпнотизую її. Але вона не піддається. Я не перестаю пробувати, доки нарешті й вона і я не опинилися в мороці. Я озирнувся довкруги і побачив, що сонце сіло. Місіс Міна сміється, я озираюся і дивлюся на неї. Тепер вона зовсім прокинулася і так добре виглядає, як тоді, коли ми вперше увійшли до будинку графа в Карфаксі. Я вражений і відчуваю себе ніяково, але вона така мила, така ласкава і запопадлива, що я забуваю свій страх. Розкладаю вогонь — ми веземо з собою запас дров — і вона готує закуску, поки я розпрягаю коней. Коли я повернувся до вогню, вечеря вже готова. Йду їй допомагати, але вона сміється і говорить, що вже поїла: вона так зголодніла, що не могла більше чекати. Мені це не подобається, і я їй не вірю, але мені не хочеться її лякати, тому я мовчу. Я їм один, потім ми загортаємося в шуби і лягаємо біля вогню. Я вмовляю її заснути і обіцяю чатувати. Кілька разів я ловив себе на тому, що засинав, і до ранку встиг трохи виспатися. Прокинувшися, я знову пробую її загіпнотизувати, але на жаль! Вона хоча й заплющується, але не спить. Сонце сходить, і вона засинає, але надто пізно і так міцно, що її ніяк не розбудити. Мені доводиться підняти її і покласти в екіпаж; уві сні вона виглядає якось здоровіше і рум'яніше, а мені це не подобається, і я боюся, боюся, боюся! Мене все лякає — навіть думка, але я повинен виконати свій обов'язок. Це боротьба не на життя, а на смерть, і ми не повинні відступати.
Хочу записати все по черзі, оскільки інакше ви скажете, що я збожеволів і що всі пережиті жахи так жорстоко вплинули на мій мозок.