Дорін? Та ні ж, це сама вона. Дорін несправжня. Але Тесс почувалася такою втомленою, куди там їй повертатися назад та виправляти вже написане. Та й яка к чорту різниця — вона все одно вже майже закінчує.
«Щодо Рамони й цього шматка лайна у сусідній кімнаті, я не перепрошую. Їм краще бути мертвими. Ну і, звичайно, мені теж».
«Щодо Рамони й цього шматка лайна у сусідній кімнаті, я не перепрошую. Їм краще бути мертвими.
Ну і, звичайно, мені теж».
Вона зробила довгу паузу, достатню, щоби переглянути вже списані сторінки, подивитися, чи, бува, не забула вона чогось. Начебто ні, тож тоді вона підписалася — поставила фінальний автограф. На останній літері всохла ручка, і вона відклала її вбік.
— Чи не маєш чогось сказати, Лестере? — запитала вона.
Відповів їй лише вітер, дмухнувши так потужно, що крізь маленький будиночок майнула хвиля холодного повітря і він застогнав усіма своїми суглобами.
Вона знову пішла до вітальні. Одягла йому на голову картуза, а на палець каблучку. Саме таким їй хотілося, щоб його знайшли. На телевізорі вона побачила обрамлене фото. На ньому стояли, обійнявшись, Лестер і його мати. Усміхалися. Просто хлопець із мамою. Тесс дивилася на них якийсь час, а потім вийшла.
— 42 —
— 42 —
Вона відчувала, що мусить знову поїхати до покинутої крамниці, де все трапилося, і закінчити справи там. Зможе посидіти серед бур’яну на стоянці, послухати, як вітер цокотить старою вивіскою «СПОДОБАЄТЬСЯ ТОБІ — СПОДОБАЄШСЯ ТИ», подумати про щось, про що зазвичай думають люди в останні моменти свого життя. У її випадку це, либонь, буде