— Я питав, що до цього призвело.

— Дзвонив Донні й розпитував про свою сестру. Ну, це й навело мене на думку про мою. Я ходила надвір, прогулялася трохи. Хлюпаю дещо носом, але це від того, що я просто змерзла. Ти, певне, дочув це в моєму голосі.

— Йо, відразу, — підтвердив він. — Слухай, я не поїду завтра, як збирався, до Верлінгтона, а зразу ж повернуся додому.

Вона мало не скрикнула «Ні!», але це точно було б неправильно. Це могло б змусити його сісти за кермо рано на світанку, геть стурбованого.

— Приїдеш і отримаєш від мене в ніс, — заявила вона, відчувши полегшення, коли він засміявся. — Чарлі Фрейді тобі казав, що той будинок на продаж у Берлінгтоні[269] варто подивитися, а в нього гарні контакти. Й інстинкти також. Ти сам так завжди казав.

— Атож, та мені не подобається ця твоя зажуреність у голосі.

Отже, він уловив (і то вмент! у єдину мить!), що з нею діється щось насправді погане. Що вона змушена брехати про справжні цього причини — ох, а це ж найгірше. Вона заплющила очі, побачила Погану Курву Бренду, що кричить, накрита чорним каптуром, і знову розплющила очі.

— Я була зажурилися, але тепер усе вже минулося, — промовила вона. — Короткий приступ. Вона ж моя сестра, я бачила, як батько приніс її додому. Іноді я про це згадую, от і все.

— Розумію, — мовив він. Він дійсно розумів. Смерть її сестри не була причиною того, що вона покохала Боба Андерсона, але його розуміння її печалі зміцнило їхній зв’язок.

Брендолін Медсен збив на смерть якийсь п’яний водій снігомобіля, коли вона пішла прогулятися на лижах. І втік, заховавши її тіло в гайку за якихось півмилі від будинку Медсенів. Коли Бренді не повернулася додому о восьмій, на її пошуки вирушили пара фріпортських копів і члени місцевої «Сусідської варти»[270]. Саме батько Дарсі знайшов тіло і ніс його півмилі додому через сосновий ліс. Дарсі — вона сиділа у вітальні, контролювала телефон, одночасно намагаючись заспокоїти матір, — побачила його першою. Він з’явився на галявині у безжалісному світлі зимового місяця, дихання білими хмарками виривалося з його рота. Першою, що спало на думку Дарсі (вона й тепер усе ще її жахалася), були ті старі, нудотні чорно-білі фільми про кохання, які подеколи крутять на каналі «Класика кіно», в яких хтось несе на руках свою новоспечену дружину до котеджу, де вони насолоджуватимуться медовим місяцем, а тим часом п’ять десятків скрипок ллють сироп у фонограмі.

Боб Андерсон, як з’ясувалося, у цьому сенсі був пов’язаний із Дарсі, як мало хто. Він не втрачав ні брата, ні сестри; він утратив свого кращого друга. Той хлопець вискочив на дорогу за невдало вибитим м’ячем під час вуличної гри в бейсбол (принаймні подачу робив не Боб; він взагалі тоді не грав, бо того дня пішов поплавати), його збило розвізним фургоном, і невдовзі він помер у шпиталі. Такий збіг старих печалей не був єдиним фактором, що робив їхній зв’язок особливим у її очах, але саме це надавало їх подружжю якоїсь містичності — не випадковості, а запланованості.