Я підійшов до сходів і глянув униз, і там, внизу, виднілися дві маленькі мокрі постаті. Я подумав:
Я знав звідки вони з’явилися. Виповзли з-під мушель.
Вони рушили нагору, до мене, руч-об-руч. На висоті милі прогуркотів грім. Я спробував крикнути. І не зміг. Подумав:
— Я можу це зробити, — промовила одна з дівчаток голосом мушель.
— Воно було червоним, — промовила інша голосом мушель. Вони вже подолали половину сходів. Їхні голівки були не більшими за обліплені мокрим волоссям черепи.
— Сядь на друга, — промовили вони разом, як дівчатка, що, скачучи через мотузку, скандують лічилку... але голосами мушель. — Сядь на товариша.
Вони тягнулися до мене своїми набрезклими пальцями. Я зомлів прямо на верхньому майданчику сходів.
— 20 —
— 20 —
Дзвонив телефон. Привіт від Зимового парку[260].
Я розплющив очі й потягнувся до лампи при ліжку, воліючи її швидше ввімкнути, бо щойно очуняв після найгіршого за все моє життя сновидіння. Замість лампи пальці намацали стіну. В ту ж мить я зрозумів, що моя голова, викривлена під якимсь болісним, нелюдським кутом, спирається на цю саму стіну. Гримів грім — але приглушено, віддаляючись — і цього було достатньо, щоб із жахливою болісною ясністю все загадати. Я лежу не в ліжку. Я в Малій Ружі. Я зомлів тут, бо...
Очі мені полізли на лоба. Я лежав, затримавшись гузном на майданчику, з протягнутими вниз по сходах ногами. Майнула думка про двох дівчаток-утоплениць — ні, це була не просто думка, а потужна, мов блискавка, згадка — і я миттю скочив на рівні, забувши про хвору ногу. Я не міг думати ні про що інше, окрім як про три вимикачі над сходовим майданчиком, але навіть коли намацав їх пальцями, не вірив, що світло ввімкнеться: