— Едгаре? Ви мене чуєте?

— Чую, чую. Якщо хтось куплятиме, можете продавати все, окрім серії «Дівчина і Корабель».

— Ага.

Це «ага» прозвучало як розчароване «жаль».

— Я якраз хотів купити одну з цих картин для галереї. Націлив око на №2.

Авжеж, за умовами контракту він купив би картину з п’ятдесятивідсотковою знижкою. «Непогано, хлопчику», — сказав би мій батько.

— Ця серія ще незакінчена. Можливо, коли напишу всю.

— А скільки ще в ній буде картин?

Я буду малювати їх доти, доки не зможу прочитати на борту того сучого корабля його назву.

Я мало не промовив це вголос, та мене перебив новий гуркіт грому, що докотився з заходу.

— Гадаю, я відчую, коли настане час. А зараз, прошу мене вибачити...

— Ви працюєте. Перепрошую. Не буду вас відволікати. Вимкнувши бездротову слухавку, я завагався — чи дійсно мені так хочеться працювати. Але ж... я наблизився впритул. Якщо рвону вперед, можу вже сьогодні ввечері закінчити. А ще мене вабило малювання під гуркотіння грому над Затокою.

Господи допоможи, ця думка здавалася мені романтичною.

Отже я зробив голосніше радіо, яке був притишив на час телефонної розмови, і там заверещав Ексл Роуз[259], «Ласкаво запрошуючи в джунглі». Я взяв пензля й заклав його собі за вухо. Відтак узяв ще одного й почав малювати.

— 19 —

— 19 —

Грозові хмари купчилися вгорі — здоровезні баркаси з чорним дном і криваво-синіми бортами. То там то сям усередині них спалахували блискавки, і тоді хмара нагадувала мозок, обтя-жений дурними думками. Затока втратила колір і принишкла. Жовта смуга на заході коротко блимнула помаранчевим і згасла. Малу Ружу поглинули сутінки. Радіо з кожним промельком блискавки почало неприємно тріщати. Я це довго терпів, але врешті вимкнув радіо, але світло так і не ввімкнув.