— Вибач мене тоді й за це, — натомість промовив я.

— Я сама тобі завинила вибачення, — відповіла вона. — Тож саме час це зробити.

— Ти? За що тобі переді мною вибачатися?

— Дзвонив Том Райлі. Два дні тому. Він знову почав приймати медикаменти. Він збирається — я цитую — знову відвідувати декого, — гадаю, має на увазі психотерапевта, — він дзвонить, щоб подякувати мені за те, що я врятувала йому життя. Ти можеш таке собі уявити, щоб хтось дзвонив з такою подякою?

Я відповів: «Ні». Хоча дехто зовсім нещодавно дзвонив мені, щоб подякувати за те, що я врятував йому зір, тож я розумів, що вона має на увазі.

— Це було так незвично. Якби не ти, я був би вже мертвий, — це буквальні його слова. А я не могла сказати йому, що дякувати він мав би не мені, бо це прозвучало б абсурдно.

Нарешті ніби розрубало вузол подпруги, якою до цього в мене були туго стягнуті груди. Іноді все обертається на краще. Іноді так буває насправді.

— Це добре, Пам.

— Я розмовляла з Ілсою про твою виставку.

— Так, я...

— Ну, я розмовляла з обома, і з Лін, і з Іллі, але з Ілсою я звернула розмову на Тома й одразу зрозуміла, що вона анічогісінько не знає про мої з ним стосунки. Тут я теж помилялася. І поводилася з тобою тоді негарно.

Усвідомивши, що вона зараз плаче, я запанікував.

— Послухай-но, Пам.

— Я встигла продемонструвати свої найгірші вади перед кількома людьми з тих пір, як ти менепокинув.

Я не кидав тебе! Мало не крикнув я. Мене аж придавило. Так придавило, що аж піт мені виступив рясно на лобі. Я не кидав тебе, це ти вимагала розлучення, не переводь стрілки.

Насправді я промовив:

— Годі вже про це, Пам.

— Але ж так важко було повірити, навіть коли ти мені зателефонував і розповів про все те. Ну, сам знаєш, про мій новий телевізор. І про Кульбабку.