— Я напишу й надішлю електронною поштою до Ваєрмена. Ти зможеш все вичитати перед тим, як він відправить запрошення до друкарні. Він просто золото, цей містер Ваєрмен.
— Так, — погодився я. — Він золото. Ви обоє дуже мені допомогли.
— Ну, так, а чом би й ні? — явно вдоволено погодилася вона. — Ти потребував допомоги. Тепер ти мусиш дещо зробити для мене.
— Що?
— Ти мусиш подзвонити дівчатам, бо вони просто
— О’кей. І ще одне, Пам.
— Що, милий? — я певен, вона промовила це слово машинально, не здогадуючись, як воно може вжалити. Авжеж, так, вірогідно, вона пережила щось схоже, коли почула промовлене мною у Флориді її пестливе ім’я, яке, добігаючи по телефонним лініям півночі, ставало з кожною милею все холоднішим.
— Дякую, — промовив я.
— Нема за що.
Було тільки чверть по десятій, коли ми попрощалися й поклали слухавки. Тієї зими час ніколи не пролітав так швидко, як вечорами, коли я перебував у Малій Ружі і, стоячи перед мольбертом, дивувався тому, як швидко вицвітають призахідні кольори; і час ніколи не повз так повільно, як того ранку, коли я робив раніше відкладувані телефонні дзвінки. Я проковтував їх послідовно, один за одним, як приписані ліки.
Подивився на бездротову слухавку в мене на колінах, промовив:
— От курв’ячий телефон. — І взявся далі набирати номери.
— 5 —
— 5 —
— Галерея «Ското». Аліса слухає.
За останні десять днів я вже міг би звикнути до цього бадьорого голосу.
— Вітаю, Алісо, це Едгар Фрімантл.
— Так, Едгаре? — Бадьорість поступилася місцем настороженості. Чи була