— Так.
— Ти зробиш це?
Я не знав, зроблю я це чи ні, але мій власний недавній досвід підказав мені, що напруга в ній зростає.
— Так. — У ту мить я пообіцяв би їй дострибнути до місяця у чоботах-скороходах, аби лиш вона перестала хвилюватися.
— Навіть тоді вони можуть становити небезпеку, — задумливо промовила вона навіваючим жах голосом.
— Годі вже, — погладив я її по руці. — Годі про це думати.
— Добре. Ми поговоримо про це детальніше після твоєї виставки. Ми разом, утрьох. Я зміцнішаю... голова проясниться... а ти, Едгаре, тоді приділиш моїм словам більше уваги. В тебе є дочки? Мені пригадується, що є.
— Так, і вони зупиняться у готелі, зі своєю матір’ю. В Ріці. Номери вже замовлено.
Вона посміхнулася, але кутики її губ майже моментально поникли. Так, ніби в неї плавився рот.
— Опусти мені підголів’я, Ваєрмене. Я пролежала у болоті сорок днів і сорок ночей... таке в мене відчуття... і я втомилася.
Він опустив підголівник, увійшла Анна-Марія з тацею, на якій стояла склянка з чимось. Елізабет вже не могла нічого випити, вона знову відключилася. Над її головою з обличчям схованим за водоспадом волосся, гола, лише в черевичках, сиділа у фотелі найсамотніша дівчина в світі, вона навіки задивилася у вікно.
— 10 —
— 10 —
Того вечора до мене довго не йшов сон. Лиш тільки після півночі я в нім відплив. Відлив забрав воду і мурмотіння під будинком припинилося. Але голоси у мене в голові шепотіти не перестали.
—
—