Светлый фон
мучачо, «Сон літньої ночі» «Гамлета».

Він замислився.

— Скоріш за все, того дня у квітні 1927-го, коли Тесі й Лорі належав післяобідній сон, вони вирішили встати, тихесенько вийти з дому і по натоптаній стежинці вирушити до Тінявого гіляжу полювати на скарби. Можливо, вони збиралися зайти у воду тільки по коліна, як їм зазвичай дозволялося — в одному з репортажів з цього приводу процитовано Джона Істлейка, і Аріадна казала те саме.

— Заміжня дочка, котра повернулася додому?

— Так. Вона зі своїм чоловіком приїхала дні за два до того, як пошук тіл було офіційно скасовано. Так розповідає Шенінгтон. Можливо навіть, якась з дівчаток побачила, ніби щось зблиснуло й зробила крок на глибину, там почала борсатись. А тоді…

— Тоді інша сестра кинулась її рятувати.

Так, це я міг собі уявити. Тільки побачив я перед собою Ілсу й Лін, зовсім маленькими. Не сестри-близнючки, але були три-чотири золоті роки, коли вони були нерозлучними.

Ваєрмен кивнув.

— А там відбійна течія потягнула їх за собою. Мабуть, було так, аміго, бо інакше їхні тіла знайшлися б. Їх затаскало десь далеко в цей овочевий суп.

аміго, овочевий суп.

Я відкрив рота спитати його, що він має на увазі під відбійною течією, та тут згадав романтизований, проте безперечно потужно виписаний сюжет картини Вінслоу Гомера[315] «Протитечія».

На стіні дзеленькнув інтерком, налякавши нас обох. Різко повернувшись, Ваєрмен збив зі столу рукою теку й фотографії з факсами, аж вони розлетілися по кімнаті.

— Містере Ваєрмене! — це була Анна-Марія Вістлер. — Містере Ваєрмене, ви там?

— Я тут, — відповів Ваєрмен.

— Містере Ваєрмене, — голос її звучав схвильовано, відтак сама до себе: — Господи, та де ж ви поділися?

— Чортова кнопка, — вилаявся він, ледь не бігом кинувшись до пристрою на стіні, щоб натиснути там кнопку. — Я тут. Що трапилось? Щось недобре? Вона не впала?

— Ні, — схлипнула Анна-Марія. — Вона прокинулася. Прокинулася і цілком свідома. Вона хоче бачити вас. Ви прийдете?