Королева Реабілітації Кеті Грін поцілувала мене зі своєю фірмовою пристрастю.

— Бережи себе, Едгаре, — напоумлювала мене вона. — Мені твої картини подобаються, але набагато більше я пишаюся тим, як ти ходиш. У тебе дивовижний прогрес. Хотілося б мені показати тебе моїм найсвіжішим плаксам.

— Кеті, ти крута.

— Не така я вже й крута, — відповіла вона, витираючи очі. — По правді, я безпорадна кваша.

Потім наді мною навис Камен.

— Якщо потребуватимеш допомоги, зв’язуйся зі мною терміново.

— Слухаюсь, — виструнчився я. — Доповім КаменДоку.

Камен посміхнувся. Видовище: ніби тобі посміхається Бог.

— Я не вважаю, Едгаре, що з тобою вже все гаразд. Я можу тільки сподіватися, що з тобою буде все гаразд. Мало хто інший так заслуговує на м’яку посадку в сонячну погоду після бурі.

Я його обняв. Однорукі обійми, але він заради цього нахилився.

До літака я йшов поряд з Пам. Поки решта піднімалися по трапу, ми стояли з нею біля його підніжжя. Мою руку вона тримала обома своїми, дивлячись вгору, мені в очі.

— Я поцілую тебе лише в щоку, Едгаре. Бо Іллі дивиться на нас, а мені не хочеться, щоб в неї з’явилися якісь хибні думки.

Вона так і зробила, а відтак промовила.

— Мені за тебе неспокійно. У тебе в очах якийсь острах, і це мені не подобається.

— Елізабет...

Вона ледь помітно хитнула головою.

— Вчора ввечері ти виглядав так само, ще до того, як вона з’явилася в галереї. Навіть у найщасливіші для тебе моменти. Острах. Не знаю навіть, як твій вигляд пояснити іншими словами. Я тільки раз бачила тебе таким раніше, у 1992-му, коли якийсь короткий час здавалося, що ти можеш не виконати останній платіж по позиці і разом втратиш увесь бізнес.

Ввімкнулися турбіни літака і теплий бриз розметляв її волосся навкруг обличчя, перетворивши її салонну зачіску на щось юнацьке, природніше.

— Едді, можу я в тебе дещо спитати?