На мить мені пригадалися маленькі дівчатка в мокрих платтячках — маленькі дівчатка з зогнилими обличчями, котрі балакали джеркотливими голосами мушель під домом — відтак мене пересмикнуло і їхні образи відлетіли геть. Вони тоді з’явилися лише в моїй уяві, авжеж, видіння перевтомленого мозку. А якщо навіть вони були чимось іншим... примарам нема потреби відчиняти двері, хіба ні? Вони просто проходять крізь них, або просочуються крізь стіни.
— ... нуль, якщо потребуєте допомоги.
Слава Богу, я майже забув, що чогось чекаю. Натиснув 0, і після кількох тактів, що приблизно нагадували «Примиряюся з собою»[346], професійно втішливий голос спитав, чим він мені може допомогти. Я переміг ірраціональне й вельми потужне бажання сказати:
— Можу я поцікавитися, кого з покійників він представляє? Переді мною виникло кошмарне видіння: мовчазна судова зала мертвяків і Ваєрмен оголошує:
— Елізабет Істлейк, — сказав я.
— А, так, звичайно, — голос потеплішав, став тимчасово людським. — Він зі своїм юним другом вийшли, гадаю, щоб попрацювати над некрологом міс Істлейк. Здається, я маю повідомлення для вас. Ви зачекаєте?
Я зачекав. Знов зазвучало «Примиряюся з собою». Нарешті Гробар-Погребник[347] повернувся:
— Містер Ваєрмен просить вас приєднатися, якщо ваша ласка, до нього і... гм... містера Кандурі у вашому домі о другій пополудневій годині. Тут написано: «Якщо ви приїдете першим, зачекайте, будь ласка, надворі». Ви зрозуміли?
— Так, зрозумів. А вам відомо, чи не збирався він повернутися?
— Ні, він нічого не казав.
Я подякував йому і повісив слухавку. Якщо навіть Ваєрмен мав мобільний телефон, я в нього його ніколи не бачив, та й номера його у мене все’дно не було, але ж Джек мав мобільного. Я відшукав у гаманці його номер і набрав. Після першого гудка мене переключило на голосову пошту, і там повідомили, що телефон або вимкнуто, або він не функціонує, тобто — або Джек його забув зарядити, або забув оплатити рахунок. Широкий вибір можливостей.