— Ти не... мій тато, — проговорила збентежена дівчинка на протилежному кінці лінії, знову опинившись за мить від відімкнення.

«Думай бічними шляхами», — спокійно порадив Камен. «Таки-так, — подумав я, сам не розуміючи, чому ця фраза промайнула в голові. — Так-таки-так, отак-то...»

— Ти не мій тато, ти — вона, — промовила Ілса. Цей тягучий, наркотичний, зовсім не її голос. — Мій тато мертвий. Я бачила його уві сні мертвого. Проща...

— Отака-то! — заволав я, не хвилюючись про те, що можу розбудити Ваєрмена. Не думаючи навіть про Ваєрмена. — Ти Отака-то-Дівчинка!

Довга мовчанка на тому кінці. Відтак:

— А решта?

Мене знову охопило отупіння, а потім я подумав: «Еліта Кіз[360], клавіші рояля...»

— 88, — промовив я. — Ти Отака-то-Дівчинка88. Наступна пауза була довгою-предовгою. Здавалося, вічною.

А потім вже вона почала плакати.

— 7 —

— 7 —