— Агов, — відгукнувся я, ніби дуже здалеку. — Еге ж, я в порядку. Позви мене, Ваєрмене, якщо буде потреба, не соромся. Мені не потрібно довго натякати.

— 2 —

— 2 —

Я лежав, дивлячись на стелю, поряд, на столику біля ліжка, лежав срібний гарпун. Я слухав ритмічні пориви вітру і розмірене биття прибою. Останнє, що подумав: «Ніч буде довгою». А далі мене оповив сон.

Мені снилися малі сестрички Ліббіт. Не Великі Злюки, а близнючки.

Близнючки бігли.

Їх наздоганяло одоробло.

В нього були ЗУУБИ.

— 3 —

— 3 —

Я прокинувся на підлозі, тільки одна нога — ліва — залишалася на ліжку, і знову міцно заснув. Надворі не вщухав вітер, і прибій працював невтомно. Серце у мене в грудях гупало важко, майже як ті хвилі, що гатили в берег. Я все ще бачив, як тоне Тесі, як м’які, безжальні руки, що вхопили її за кісточки, тягнуть її вниз, і вона захлинається. Видіння було напрочуд ясним, диявольськи чітка картина намалювалася мені в голові.

Але не образи маленьких дівчаток, що втікають від велетенської жаби, змусили важко битися моє серце, не це сновидіння розбудило мене на підлозі з мідним присмаком в роті і розжареними нервами. Я прокинувся скоріше з тим відчуттям, яке буває після кошмару, коли згадаєш, що забув щось важливе: вимкнути пічку, наприклад, і тепер газом наповнився весь дім.

Я стягнув ногу з ліжка і вона гупнулась на підлогу, віддячивши мені сотнею голок і шпильок. Скривившись, я почав її розтирати. Спершу було відчуття, ніби погладжуєш дерев’яну колоду, та невдовзі оніміння почало минати. Натомість відчуття того, що я забув щось важливе — ні.

Але що? Я мав надію, що наша експедиція на південний кінець острова покладе край усім цим гидотним, гнійним процесам. Найкрихкішою деталлю плану залишалася сама віра в це, якщо ми її не втратимо при ясному світлі флоридського дня, справа зрушиться. Ймовірно, ми побачимо птахів, літаючих догори ногами, або монструозна жаба, як з мого сну, спробує заступити нам шлях, але мені вони здавалися фантомами — розрахованими на шестирічних дітей і негодящими проти дорослих чоловіків, особливо озброєних срібними гарпунами.

І я, звісно, матиму при собі альбом і олівці.

Я гадав, тепер Персе боялася й мене, і мого новоявленого таланту. Самотній, усе ще не очунявши після смертельної аварії (і все ще з думками про самогубство), я міг стати для неї цінним придбанням, а не проблемою. Бо, попри всі його порожні балачки про те, що Едгар Фрімантл не має іншого життя, той Едгар просто переніс своє інвалідне існування в інші декорації — від сосен до пальм. А тільки-но я знайшов собі знову друзів... роздивився, що діється навкруг мене, і помацав тут все...