— Краще нам відвезти його до Ель Паласіо, — промовив Ваєрмен. — Не хотілося б витрачати час, чорт, я не хочу втратити його, але ця херня тут неправильна.

— А Персе вважає, що тут якраз все правильно, — сказав я. Тепер моя хвора нога свербіла, майже як і рука, ніби крізь неї пропустили електричний струм. — Це її отруйний пояс. А сам ти як, Ваєрмене? Як твій шлунок?

— Нормально, але от моє хворе око — ну, те, що було не в порядку, — воно свербить, як казна-що, і в голові гуде. Мабуть, після того чортового радіо.

— Радіо тут ні до чого. І Джеку так погано, а нам ні, тому що ми... ну... можна це назвати імунітетом. Є в цьому якась іронія, правда?

Джек, ухопившись за кермо, застогнав.

— Ти щось можеш з ним зробити, мучачо? Хоч якось допомогти?

— Гадаю, так. Сподіваюся, що так.

Я поклав собі на коліна альбом, а олівці й гумки у поясний гаман. Відкрив аркуш з портретом Джека і намацав одну зі своїх професійних гумок. Стер нею йому рота і нижні лінії очей аж до їх кутиків. Свербіння у правій руці посилилося до нестерпності, і тому я вже не мав сумнівів, що заплановане мною подіє. Я визвав у пам’яті посмішку, яку Джек мені подарував у кухні, — коли я попрохав його пригадати щось справді гарне — і швидко намалював її олівцем «опівнічна синь». Уся робота зайняла не більше тридцяти секунд (ключовим моментом, коли йдеться про посмішку, є очі, і так завжди), але ці кілька штрихів змінили всю концепцію обличчя Джека Канторі.

А я отримав те, чого не очікував. Малюючи, я ясно побачив, як він цілує дівчину в бікіні. Ні, не просто побачив. Я відчув її гладеньку шкіру, навіть ті кілька піщинок, що затрималися у западині її хребця. Я вдихнув запах її шампуню і торкнувся злегка солоних губ. Я знав — її ім’я було Кейтлін, а він звав її Кейт. Я поклав олівець назад у поясний гаман і засмикнув його зіпер.

— Джеку? — стиха позвав його. Він сидів із заплющеними очима, на щоках і на лобі рясно блищав піт, але мені почулося, що дихання в нього вирівнялося. — Як ти зараз себе почуваєш? Трохи краще?

— Ага, — відгукнувся він, не розплющуючи очей, — що ви зробили?

— Ну, оскільки нас тут тільки троє, ми можемо називати це тим, чим воно й є: це просто магія. Я відбив напад на тебе маленьким протизакляттям.

Через моє плече Ваєрмен потягнувся по альбом, підніс до очей малюнок, роздивився його і кивнув.

— Я починаю вірити, що для неї краще було б до тебе не чіплятися, мучачо.

— Краще б вона не займала до моєї дочки.

— 10 —