— А звідний міст так і стирчить, — здивовано промовив Джек. — Сьогодні в них там серйозна проблема.

— Ваєрмене, — покликав я, — подивися вниз, уздовж старої стежки. Ти бачиш там щось?

Він подивився в тім напрямку, куди я вказував пальцем.

— Скельне відслонення? Авжеж, бачу. Не коралове, гадаю, хоча варто було б підійти ближче, щоб впевнитися. Як ви щодо цього?

— Перестань на хвильку гратися в геолога, і просто подивися. Що ти бачиш?

Він придивився. Обоє придивилися. Першим помітив Джек:

— Там профіль? — А потім повторив, вже впевнено. — Чийсь профіль.

Я кивнув.

— Звідси нам видно лише лоб, очну западину і перенісся, але, можу закластися, якби ми стояли на пляжі, ми бачили б звідти також рот. Чи те, що замість нього. Це Відьмацька скеля. А під нею Тінявий пляж. Можу закластися на що завгодно. Звідти Джон Істлейк вирушав на пошуки своїх скарбів.

— Там же потонули й близнючки, — додав Ваєрмен. — А це стежка, якою вони туди бігли. Ось тільки...

Він обірвав себе. Бриз пестив нам волосся. Ми дивилися на все ще видиму після стількох років запустіння стежку. Маленькі ніжки, що бігали купатися, не могли її протоптати. Звичайна стежка від Гнізда Чаплі до Тінявого пляжу зникла б за п’ять, а може, й за пару років.

— Це не стежка, — ніби прочитав мої думки Джек. — Там колись була дорога. Не мощена, але все’дно дорога. Навіщо комусь потрібна дорога між домом і пляжем, якщо тут якихось десять хвилин пішки?

Ваєрмен похитав головою.

— Не маю поняття.

— Едгаре?

— Я пас.

— Може, він знайшов на дні щось більше за той дріб’язок, — промовив Джек.

— Можливо, проте... — кутом ока я помітив якийсь порух, щось темне, і обернувся в бік будинку. Нічого нема.