Джекова рука ворухнулася. Голова Новін повільно хитнулася назад, потім уперед, показуючи, що Няня Мельда здала оборону.

Я засунув альбом з жокеєм Чарлі під низ і повернувся до сцени в кухні: Няня Мельда дивиться вниз, мала дівчинка — вгору, показуючи пальцем — Шшшшш! — а лялька сидить на хлібниці, дивлячись на це безмовним свідком.

— Тибачиш? — спитав я Ваєрмена. — Ти розумієш?

— Не дуже...

— Коли її дістали, цукерка виявилася ледь не до кінця обсмоктаною, — сказала Новін. — Отак ми всьо й з’ясували.

— А може, Мельда спочатку вважала, що то Шенінгтон так жартує — переставляє жокея з місця на місце, знаючи, що дівчатка його бояться.

— На якого дідька йому було б цим займатися? — здивувався Ваєрмен.

Новін нічого на це не сказала, тож я повів своєю відсутньою рукою над намальованою Новін — Новін, що сиділа на хлібниці, — і тоді заговорила та, що сиділа на коліні в Джека. Так, ніби я знав, що ефект буде саме таким.

— Няня не хотіла зробити погано. Вона знала, що вони бояться Чарлі — вони його лякалися ще задовго до того, як почалася вся та дурня — отож вона розказала їм казочку на ніч, хотіла яккраще. А вийшло на гірше, як буває з малими дитинчатами. А вже опісля прийшла погана біла жінка, погана біла жінка прийшла з моря, і от ця курва все перевернула іще на найгірше. Вона примусила Ліббіт нарисувати живого Чарлі, заради жарту. Вона ще й інших всяких жартів понапридумувала.

Я перегорнув той аркуш, де Ліббіт показує Шшшшш, і вихопив з гамана олівець «палена умбра» — здавалося, тепер вже не грає ролі, чиїми олівцями я користуюся — і знову почав малювати кухню. Тепер Новін лежала боком на столі з піднятою над головою рукою, мов благаючи пощади. Тут же з’явилася Ліббіт, у сарафані, щоб зобразити переляк на її обличчі, вистачило півдесятка різких штрихів. А ось і Няня Мельда, вона з криком відскакує від хлібниці, бо там...

— Це пацюк? — спитав Ваєрмен.

— Великий сліпий бабак, — виправила його Новін. — Насправді така ж потвора, як Чарлі. Це вона під’юдила Ліббіт намалювати його у хлібниці. І маєте, він у хлібниці. Вроді, жарт. Ліббіт дуже совістилася, а шо паскудна жінка? Аніж-бо. Вона ніколи не совістилася.

— А Елізабет — Ліббіт — мусила малювати? — спитав я. — Відмовитися не могла?

— А ти сам не знаєш, — відповіла Новін. — Ти міг відмовитися? Не міг. Бо талант голодний.

— 8 —

— 8 —

Якось так трапилося, що впала маленька дівчинка та й влучно розбила собі голову. А відтак щось — щось у подобі жінки — звіддаля намацало дівчинку і налагодило з нею зв’язок. Чудові малюнки, які з’явилися в результаті цього контакту, були лише приманкою, морквиною на кінці палиці. Були усміхнені коники і загони жабок веселкових кольорів. Але тільки-но Персе дістали з води — як там казала Новін? — цукерка виявилася вже обсмоктаною. Талант Ліббіт перекрутився в її руці, мов ніж. От тільки то була вже не зовсім її рука. Батько нічого не помічав. Аді втекла. Марія й Ганна вчилися у Брейденській школі. Близнючки не могли зрозуміти. Але у Няні Мельди з’явилися підозри, тож...