Я знов перегорнув аркуш назад і подивився на дівчинку з притиснутим до губ пальцем.

Вона підслуховує, тому шшшшш. Вона чує всі розмови, тому шшшшш. Можуть трапитися злі речі, а гірші ще попереду. Жахливі речі в Затоці, вони чигають, щоб тебе втопити і затягнути на корабель, де ти житимеш життям, не схожим на життя. А якщо я наважуся розповісти? Тоді може статися щось жахливе з усіма нами разом.

Ваєрмен застиг поряд зі мною. Рухалися тільки його очі, поглядаючи то на Новій, то на мертвотну бліду руку, що раз у раз то на мить проявлялася, то зникала з виду в мене при правому боці.

— Але ж було якесь безпечне місце, правда? — запитав я. — Місце, де вона могла розповідати. Де воно було?

— Сам знаєш, — відповіла Новін.

— Ні, я не...

— Овва. Знаєш, пречудово знаєш. Ти просто трохи забувся. Рисуй і сам побачиш.

Авжеж, вона мала рацію. Рисуванням я відновив себе. В цьому сенсі Ліббіт

(де наша сестра?)

... була мені мов родичка. Через малювання ми обоє повернули собі пам’ять про пам’ять.

Я націлився на чистий аркуш.

— Мені треба взяти її олівець? — спитав я у Новін.

— Тепер без різниці. В тебе вийде абияким.

Тож я порився у поясній торбі, знайшов улюблений індиго і почав рисувати. Не замислюючись, я намалював плавальний басейн Істлейків — усеробилося навмання, це як дати волю м’язовій пам’яті, щоб натискала телефонні кнопки. Басейн я намалював таким, яким він виглядав, коли був новеньким, яскравим, повним свіжої води. Басейн, де з якоїсь причини хватка Персе слабшала, а її слух пропадав.

Няню Мельду я намалював по литки, а Ліббіт — з Новін під пахвою — по пояс, надолок її сарафану розплився навкруги. З-під мого олівця попливли літери.

Де зараз твоя нова лялька?

В моїй особливі коробці. У коробці сердечком.