Коли він цілком вибрався назовні, пролунав голос Ваєрмена:

— А тепер ти, мучачо.

— Хвилиночку, твої юні подружки вже пішли? — запитав я.

— Аж побігли. Гадаю, берег чистий.

— А Емері?

— Гадаю, це тобі варто побачити самому. Давай, підіймайся.

— Хвилиночку, — знову повторив я.

Відкинувшись головою на обслизлу від моху коралову стіну, я заплющив очі і простягнув перед собою руку. Я тягнув її аж поки не намацав щось гладеньке й кругле. А там два моїх пальці сковзнули у зазубрений отвір, котрий майже напевне був очницею. А оскільки я був певен, що Джек розтоптав череп Адріани...

— Все закінчується якнайкраще, наскільки це можливо на цьому кінці острова, — сказав я Няні Мельді. — Це місце не дуже годиться для могили, але вам ще недовго тут залишатися, моя дорогоцінна.

— Можна, я залишу собі ваші браслети? Вони ще можуть знадобитися.

Авжеж. Я боявся другого пришестя тварі.

— Едгаре! — Ваєрмен всерйоз занепокоївся. — 3 ким ти там балакаєш?

— З тією, котра насправді її зупинила, — відповів я.

А оскільки та, котра її насправді зупинила, не сказала мені, що хоче, щоб я повернув їй браслети, я залишив їх в себе на руці і розпочав довгу й болісну роботу зі зведення себе на ноги. Перемішані уламки кісток і вкриті мохом скалки кераміки совались у мене під ногами. Ліве коліно — те, що в мене функціональне, — набрякло і випирало крізь діру в джинсах. Голова в мене трусилася, у грудях мені пекло вогнем. Драбина здавалася з милю заввишки, але я бачив темні силуети голів Джека і Ваєрмена, котрі заглядали до мене через край цистерни, напоготові мене підхопити, коли — якщо — я спроможуся вилізти на достатню для цього висоту.

Я подумав: «Сю ніч місяць на три чверті, а я не зможу його роздивитися, поки не вилізу з цієї брудної ями».

Отож, довелося лізти.