— Що трапилося? — запитав Ваєрмен.

— Скоро закінчуємо, — відповів я. На ліве око мені напливло крові, защеміло, я її зморгнув. Я намагався думати про Іллі, мою Отаку-то-Дівчинку, і з жахом усвідомив, що не можу пригадати її обличчя. — Трохи золи, трохи пороху, ми тут даємо собі раду.

— Що?

— Пеньок! Трохи сучків, трохи запорів! Чи ти там, курва, оглух, Ваєрмене?

Чи направду похилився ліхтар? Я злякався, що так. Вода може бігти мені на занімілу руку, а я цього зараз навіть не відчуватиму. Але якщо ліхтар не похилився, а я почну його рівняти, тоді станеться ще гірше.

Якщо вода вибігає, тоді її голова за кілька секунд знову вирине над поверхнею. І тоді всьому гаплик. Ти ж це розумієш, хлопче?

Я розумів. Я сидів у темряві, задравши руку, і боявся поворухнутися. Стікав кров’ю й чекав. Час зупинився, а пам’ять стала примарною.

— Ось вона, — нарешті подав голос Джек. — Закотилася між чиїхось ребер. Хвилиночку... ага, дістав.

— Хвала Господу, — видихнув я. — Христос Воскрес. — Я бачив його смутну тінь перед собою, він опустився на одне коліно в мене між розкаряченими ногами, впершись у перемішані рештки кісток тієї, котра колись була старшою дочкою Джона Істлейка. Я простягнув до нього руку з ліхтарем. — Накручуй. Потихеньку, бо я більше не в силах його рівно тримати.

— На щастя, в мене дві руки, — промовив він. А тоді однією підтримував мою, з водонепроникним ліхтарем в ній, а другою почав накручувати кришку. Зробив лиш одну паузу — спитати, чому я плачу.

— Від полегшення, — відповів я. — Давай. Закінчуй. Швидше. Коли він закінчив, я забрав у нього закручений ліхтар. Він був набагато легшим, ніж з батарейками всередині, але не це мене цікавило. Я хотів пересвідчитися, чи щільно на ньому закручена кришка. Схоже, що так. Я наказав Джеку, щоб коли він підніметься нагору, ліхтар перевірив ще й Ваєрмен.

— Буде зроблено, — відповів він.

— І намагайся залишити цілими щаблі на драбині. Мені знадобляться вони всі.

— Ви тільки переступіть через зламаний, Едгаре, а там ми вже вас витягнемо.

— О’кей, а я нікому не розповім, як в тебе на сраці тріснули джинси.

Тут він насправді розсміявся. Я смутно бачив, як він видирається по драбині, роблячи широкий крок, щоб оминути зламаний щабель. Миттєвий сумнів пробив мене, коли я уявив собі, що зараз крихітні порцелянові ручки зсередини розкручують ліхтар — так, навіть попри те, що я був впевнений, що прісна вода її нейтралізувала, — проте Джек не закричав, не полетів сторч головою, і бридке відчуття мене полишило. Над головою в мене зяяло коло яснішої темряви, і врешті він його досяг.