— Потужна маленька Аліса. Як та, 1927-го року?

— Так.

Ми сиділи, дивлячись один на одного, а дівчата на скутері знову крейсували довкола, сміючись голосніше, махаючи нам ще завзятіше, ніж перед тим. Ніжна пташка юності ширяє над цеберком з холодним шампанським[409]. Ми помахали їм у відповідь.

Коли вони від’їхали подалі, Ваєрмен сказав.

— Отже, якщо я правильно розумію, родичам міс Істлейк не доведеться витрачати свої нерви на отримання дозволів на зведення нових будівель?

— Гадаю, так.

Він ненадовго замислився, а відтак промовив:

— Добре. Запроторити весь острів у шухляду Дейві Джонса[410]. Мені подобається такий варіант. — Він підняв срібний циліндр, перевів очі на маленький помаранчевий прапорець над розломом на дні озера Фален, відтак подивився на мене. — Не хочеш проголосити якусь напутню промову, мучачо?

— Хочу, — відповів я, — але коротку.

— Тоді приготуйся.

Ваєрмен розвернувся на колінках і виставив руки з циліндром за борт. Сонце зблиснуло на його срібній поверхні — я сподівався, що востаннє, принаймні на тисячу років.., хоча мав підозру, що Персе надто добре вміє знаходити вихід на волю. Їй це вдавалося раніше, вона доб’ється свого знову. Якось знайде спосіб дістатися кальдо навіть з Міннесоти. Я промовив слова, котрі крутилися в голові: «Спи вічно».

Ваєрмен розчепив пальці. Пролунав негучний сплеск. Ми перехилилися через борт човна й дивилися, як, пославши нам прощальний відблиск сонця, срібний циліндр плавно зникає в глибині.

— 2 —

— 2 —

Ваєрмен залишився на ніч, потім ще на одну. Ми їли недосмажені стейки і пили зелений чай, і балакали про абищо, тільки не про наше минуле. Потім я провів його в аеропорт, звідки він вилітав на Х’юстон. Він запланував собі орендувати там машину і поїхати на південь за кермом. Сказав, що хоче трохи роздивитися на країну.

Я запропонував дійти з ним аж до служби контролю, та він похитав головою.

— Не варто тобі бачити, як Ваєрмен роззувається перед випускником бізнес-школи, — відрадив він. — Краще, Едгаре, ми тут скажемо один одному adios.