— Боюсь, Оллі сьогодні трохи нездужає.

— Прикро це чути.

— Так. Але що тут вдієш.

— Я дуже вдячний вам за кімнату. Гадаю, мені час вирушати.

Мойра сказала:

— Можете на дещо поглянути?

Тінь кивнув, а тоді вийшов за нею на вулицю і звернув за ріг будинку. Вона вказала на кущі троянд.

— На що це, по-вашому, схоже?

Тінь нахилився.

— На слід величезного собаки, — відповів він. — Як сказав би доктор Ватсон.

— Так, — відповіла вона. — Саме на це і схоже.

— Але навіть якщо тут водиться собака-привид, — сказав Тінь, — він не мав би залишати слідів, згодні?

— Якщо чесно, то я не спеціаліст у цих питаннях, — відказала Мойра.

— Колись у мене була подруга, яка могла б гарненько про це все розповісти. Але вона…

Мойра замовкла. А тоді, вже радісніше, мовила:

— Знаєте, в місіс Кемберлі, яка живе за два будинки звідси, є доберман. Оце сміхота.

Тінь був невпевнений, кого вона вважала сміхотою — місіс Кемберлі чи її собаку.

Події минулої ночі тепер здавалися йому менш тривожними та дивними і більш зрозумілими. Що з того, що якийсь дивний пес ішов за ними додому? Олівер просто налякався або був захоплений зненацька і знепритомнів від нарколепсії, від шоку.

— Що ж, піду приготую вам якісь харчі, поки ви не пішли, — мовила Мойра. — Варені яйця, щось таке. Вони вам знадобляться у дорозі.