Музика привернула увагу кухаря з ресторану «Реберця від Рубі». Він залишив свій гриль і разом з іншими глядачами підозріло придивлявся до органа. Стів обійшов їх, витираючи рукою піт із лоба. Коли він побачив, що ідеально лакований бік інструмента насправді становив собою обертові двері й ці двері були прочинені, то вже не міг стримувати посмішку. Всередині орган був повністю порожній, аж до самої осі. Катаріна нерухомо стояла в темряві. Люсі зачинила двері й заховала її від людських очей. Вуличний орган знову перетворився на звичайний музичний інструмент. До того ж він ще й грав.

— Отже, — спитав Стів, усе ще важко дихаючи і тримаючи руки на стегнах, — Малдер і Скаллі знову наповнюють скарбницю?

Марті підійшов до нього й посміхнувся.

— Суцільний блеф. Знаєш, яка ціна цим покидькам? Кажу тобі, вони будуть заощаджувати на копійках, поки не заверещать. — Він крутнув головою у бік органа. — Стовідсоткова підробка: копія органа з Музею старої Голландії у Пікскілі. Непогана, еге ж? Під усією цією мішурою — звичайний причеп.

Стіва це вразило. Тепер, придивившись, він побачив, що, дійсно, фасад органа був мішаниною нудних порцелянових фігурок і недбало приклеєних погано пофарбованих цяцьок. Навіть труби були насправді не хромованими, а покритими поліхлорвініловим лаком із позолотою. Та й сам марш Радецького здавався недолугою ілюзією за відсутності чарівного зітхання клапанів та тьопання музичних перфокарт, притаманних старовинному інструменту.

Марті відгадав його думки і продовжив:

— Еге ж, такий собі айпод із здоровезним мікрофоном. Поставиш не той плейлист — і буде тобі хеві-метал.

— Здається, це одна з ідей Гріма, — засміявся Стів.

— Атож.

— Мені здалося, задум полягав у тому, щоб відвернути увагу від неї?

Марті знизав плечима.

— Ти ж знайомий зі стилем цього майстра.

— Його зроблено для публічних заходів, — сказала Люсі. — Коли проходять виставки або фестивалі, на яких багато Чужинців.

— Ну, щасти тобі, — Стів посміхнувся, готуючись бігти далі. — А може, заразом збереш і трохи грошей.

Він легко біг останню милю, прямуючи додому вниз по Діп-Голлоу-роуд. Музику вже не було чути, але марш Радецького продовжував звучати у нього в голові в ритмі його кроків. Що ж, зате Стів перестав думати про жінку в темряві, в череві вуличного органа.

Прийнявши душ, Стів спустився сходами і побачив Джоселін за столом у їдальні. Вона закрила ноутбук. З легкою усмішкою на вустах, в яку він закохався тридцять три роки тому і яка в неї, ймовірно, не зникне, скільки й віку, попри зморшки, яких стає дедалі більше, та мішки під очима, які вона називала «кишеньками для тих, кому за сорок», Джоселін сказала: