Дитина раптом повернулася обличчям просто до камери. Це був різкий, гнівний рух.

Операторові перехопило подих — видно, боявся, що вона зараз прокинеться і закричить.

Але очі дівчинки були заплющені. Почувся тихий плач, груди дитини почали підніматися й опадати швидше.

— Я почекаю, — повідомив голос.

Дівчинка швидко перевернулася на спину. Ще один довгий подих-схлип — і вона затихла. За мить екран знову став чорний.

Я обернувся до Фішера.

— Ще раз.

Він перемотав касету назад. Жодного разу камера не давала чітко роздивитися вуста дитини у ті моменти, коли лунав голос. У кімнаті було надто темно, і загалом її обличчя затуляла ґратчаста огорожа ліжка. Проте навряд чи голос додали пізніше — він надто вже органічно поєднувався з іншими звуками в кадрі. Й неможливо було зігнорувати те, як дитина рухалася. У тих рухах була якась дратівлива, дуже доросла різкість. Хіба діти так можуть?

Я не знав. Натиснув паузу, зупинивши касету на зображенні Бетані в її ліжечку.

— Як це стосується Емі?

Він недовірливо глянув на мене.

— Ти жартуєш? Я навіть назву їхню дізнався від тебе. З твоєї книжки.

— Чию їхню?

— Ти тільки-но одну з них чув. Говорила вустами моєї дитини.

Тепер я глянув на нього з недовірою.

— Ти думаєш у усередині твоєї дитини хтось інший?