— Не тільки в ній. Невже не розумієш? — він посунувся ближче до мене. Очі світилися. — Це непрохані гості, Джеку. Оті люди всередині.
Розділ 34
Розділ 34
Поліцейські добре знайомі з одним дуже конкретним відчуттям: усвідомленням того, що людина, з якою ти говориш, тобі брехала. У чомусь серйозному чи в дрібницях — немає значення. Просто ти раптом розумієш, що картина світу, яку ця особа намалювала, щиро дивлячись тобі в очі, несправжня.
Я не думав, що Ґері бреше, але загалом відчуття було те саме. Хочеться, щоб невроз був героїчним, щоб він надав містичних, шаманських рис заплутаному внутрішньому космосу, з якого декому немає втечі. Але він не такий. Немає там красивих рис. Тільки сум і розпач.
Фішер розгадав мій погляд.
— Ні, Джеку. Ти ж сам усе бачив. От щойно, на екрані!
— Я бачив сплячу дитину. Чув якісь репліки.
— Деякі з них вона просто не здатна вимовити.
— Якась частина розуму твоєї дитини просто випереджає інші, Ґері. Ото й усе. Розвивається вона, вочевидь, уві сні. Уві сні багато хто говорить. Емі теж якийсь час так робила в дитинстві. Й зовсім нещодавно теж.
Ґері дивно, якось надто самовпевнено посміхнувся.
— О, справді.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Хто такий Моцарт, Джеку?
— Перепрошую?
— Він почав писати музику в чотири роки, але ніхто не лякається цього факту, всі такі: ой, як круто, вундеркінд. Але як, як він міг це робити, якщо тільки не прийшов у світ з певним багажем?
— Ти говориш про реінкарнацію, Ґері?
— Ні. Це не людина, яка повертається з небуття в нове тіло. Це один розум, усередині якого живуть