— Павучку, треба й мені йти готуватися до бенкету, — сказав Тімоті.
Павучок закрутився на кінчику своєї шовкової ниточки, сховався кудись і зник, а Тімоті відчув себе неймовірно самотнім.
Він поліруватиме скрині, заготовлятиме поганок і павучків, розвішуватиме креп, але щойно розпочнеться вечірка, про нього вмить усі забудуть. І чим менше він, їхній син-недоносок, меркотатиме перед ними, тим буде краще.
Немовби воднораз через весь будинок, радісно вигукуючи, внизу пробігла Лора:
— День повернення додому! День повернення додому! — Її кроки лунали відразу повсюди.
Тімоті знову пройшов повз кімнату Сесі, де вона продовжувала мовчки спати. Раз у місяць дівчина спускалася вниз. А зазвичай завжди залишалася у ліжку. Мила Сесі. Йому хотілося запитати її: «Сесі, а де ти зараз?
Елен сиділа за своїм столом, розсортовуючи пасма світлого, рудого та чорного волосся та маленькі обрізки нігтів, які вона збирала, працюючи манікюрницею в салоні краси у селі Меллін за п’ятнадцять миль звідси. У кутку покоїлася важка скриня з червоного дерева, із викарбуваним на ній її ім’ям.
— Іди геть, — бовкнула вона, навіть не поглянувши у бік Тімоті. — Я не можу спокійно працювати, коли ти тут стовбичиш, бовдуре.
— Ти лишень подумай, Елен, завтра — переддень Усіх Святих! — сказав він, намагаючись бути товариським.
— Ха, ти подивись на нього, — вона поклала кілька нігтиків у маленький білий мішечок, надписуючи його, — а для тебе це що може означати? Що ти знаєш про це свято? Ти можеш хіба що перелякатися до смерті, от що! Краще повертайся у свою люлю!
Його щоки запашіли.
— А взагалі-то мене потребують! Я тут полірую, я працюю і всіляко допомагаю!
— Якщо ти негайно не заберешся звідси, то завтра у своєму ліжку знайдеш дюжину сирих устриць, — сказала Елен і сухо додала: — Давай, бувай, Тімоті.
Роздратований Тімоті хутко помчав униз і, на свою біду, наткнувся на Лору.
— Гей ти, дивись куди преш! — прокричала вона крізь зціплені зуби і кудись зникла.
Він побіг до дверей, що вели у погріб, вдихнув просякле вогкістю і землею затхле повітря, що вдарило із самого дна.
— Тату, я тут!
— О, давно пора! — гукнув батько знизу. — Рухайся, а то не впораємося до їхнього приїзду!
Тімоті завагався лише на якусь долю секунди, якої вистачило, щоби почути мільйон інших звуків, що долинали із різних куточків будинку. Брати приходили і відходили, як поїзди на станції, перемовляючись і сперечаючись. Якби простояти на одному місці хоча би кілька хвилин, повз тебе промайнуло би ціле сімейство, несучи у блідих руках силу-силенну речей: Леонард — свою чорну лікарську валізку, Самуель — велику, запилену книгу, оправлену чорним деревом, і рулони крепу під пахвою, а Байєн курсував до і від авто, несучи все нові галони з питвом.