«Більше шухляд! Спокійно, пильно, обережно», — говорив він собі.

На дні вісімдесят п’ятої шухляди він знайшов рукавиці.

— О, Боже, Боже! — він затріснув комод і зітхнув.

Спробував одягнути рукавички, гордо розпрямив їх, застібнув. Вони були м’які, сірі, щільні, непроникні. Тепер він міг робити будь-що і не лишити жодного сліду. Він помацав свій ніс у дзеркалі спальні, облизав зуби.

— НІ! — вигукнув Гакслі.

Який же нечестивий план це був!

Гакслі упав на підлогу, упав навмисно! Який до біса розумний чоловік! Униз на дерев’яну підлогу і потягнув Ектона за собою. Вони качалися, і боролися, і дряпалися по тій підлозі, і лишали відбитки, безліч відбитків пальців! Гакслі відкотився на кілька футів, а Ектон тягнувся за ним, щоби зімкнути руки навколо шиї і душити доти, доки життя не вийде з нього, наче паста з тюбика.

З одягненими рукавицями Вільям Ектон повернувся до кімнати і присів на підлогу, щоби стомлено почати роботу з чищення кожного її дюйма. Він витирав її дюйм за дюймом, дюйм за дюймом, аж доки майже не почав бачити у ній власне зосереджене і спітніле обличчя. Потім перейшов до столу і витер його ніжку, від низу через виступи до верхівки. Він дійшов до чаші з восковими ягодами, відчистив срібло, взяв кілька ягід і витер їх, але ягоду на дні залишив.

— Я певен, що не торкався її, — сказав він.

Після столу він підійшов до картини, що висіла над ним.

— Переконаний, що не торкався її, — сказав він.

І продовжив стояти і дивитися на неї.

Потім глянув на всі кімнатні двері. Якими дверима він користувався? Він не пам’ятав. Отже, треба відчистити усі. Він почав з ручок, витер їх усі, а потім самі двері, згори і донизу, аби не лишити жодного шансу. Потім він перейшов до всіх меблів у кімнаті, протер бильця крісла.

— Крісло, на якому ти сидиш, Ектоне, часів Луї XIV. Відчуй цей матеріал, — сказав Гакслі.