– А все ж таки я повинен перевірити. Самі розумієте – робота.

– Розуміємо, ходіть за мною.

Ми тебе впізнали, ми тебе впізнали, шепочуть сходи… Ти приходив сюди давно-давно і був такий малий і легенький, у коротеньких штанцях зі шлейками навхрест. Пам’ятаєш, як ти вирізав на нас три літери – ІЛА?… Не бійся, ми тебе не видамо, ми вибачили тобі це, хоч і було нам боляче. Вже тих літер нема, не приглядайся, бо, коли дівчинка померла, Господиня зішкребла їх. Ми питалися навіщо, але вона мовчала.

– Сюди.

Кімната велика й завалена всяким непотребом, повно павутиння й пороху. В кутку залізне ліжко, на ліжку сидить сухорлявий чоловік з обличчям, що схоже на пожмаканий папір, з розбурханим волоссям і жилавими руками на колінах. Здається, це батько Ілаялі… Як про неї спитати?… Оно під вікном на підлозі її лялька.

– У вас є діти? – киваю на ляльку.

Жінка насуплюється і цідить до чоловіка:

– Він питає, чи є в нас діти… Що йому відповісти?

Чоловік зводить голову, дивиться на мене білими, наче молоко, очима і каже:

– Скажи йому, що це його не стосується.

А жінка:

– Оно лічильник.

Я розгортаю записник, дбайливо переписую цифри і крадькома стежу за ними. Вони мовчать і не рухаються. Чекають з нетерпінням, коли ж я нарешті заберуся звідси. У них такий вигляд, наче я застав їх при виконанні якогось жахливого злочину. Чому в нього такі білі очі? Сам чорний, а очі…

– Очі… Чому у вас білі очі?

Але встряє жінка:

– Далебі, він стає настирливим. Скажи йому щось…

Вона впевнена, що чоловік її зараз скаже щось таке, від чого мене наче вітром винесе. Мабуть, це вже перевірено, бо задоволена усмішка викривила кутик вуст у чеканні насолоди. Вона переводить погляд з мене на чоловіка й назад, вона вже не вірить мені, що я з газової контори.

– Я нічого не скажу, – хрипить чоловік, – я не маю що казати. Кому не подобаються мої очі, може в них не дивитися.

Коли говорить, тіло його тремтить, а кістляві пальці з силою стискають худі коліна так, начеб уявляв собі, як душить мене за шию. Я ковтаю повітря…

– Я й не дивлюся…