Нічний супутник
Нічний супутник
Тую оповість я почув від знайомого вояка і хочу вам переповісти її.
«Стояв’єм з моїм полком яко поручник в Кутній Горі в Чехах. Був’єм тоді молодий, у повноті життя й здоров’я. Мене задовільняло моє становище, котре відповідало юнацькому честолюбству, всі мене любили і поважали, і я почував себе найщасливішою людиною.
Подобалися мені далекі прохідки і завше саме пополудні, коли я зазвичай звільнявся від служби. Я проходив тоді добру милю за місто найчастіше сам або з моєю улюбленою собачкою.
Зима того року була морозяна й вітряна, але ясні погідні дні робили ю досить приємною, особливо для мене, бо я більше як хто инший, любив’єм студінь і відчував неприязнь до молодих теплюхів, яких так багато розвелося внаслідок нерозважности матерів.
Такою прохідкою студеним січневим вечором починається моя повість. Ішов’єм зо три години гостинцем, і сонце мені спочило перед самим містечком Колином. Відмахавши так добряче, почув я, що мій молодий шлунок забажав своєї правди, і про тоє вступав’єм до Колина, щоби трохи попоїсти і спочити. Запізнавшися з цілим товариством, дуже мило забавився, що потім навіть тяжко було розлучитися. Не завадить межи тим спімнути, що я був чоловіком мірним[37] і ніколи ані в їжі, ані в питві зайвого собі не дозволяв. Тож і тут, хоча й пребагато принуки було, з’ївши кусень печені та запивши одною чарочкою вина у великій склянці води, я встав з-за столу.
Десята година вибила, коли я попрощався з колинцями і щоборше[38] додому з песиком моїм пустився. За містом, може, о чверть милі, починається бічна дорога, на котру й скрутив’єм, бо була ближчою. Місяць сяяв уповні, а повз його обличчя пересувалися борзо[39] зимові облаки, гонимі сильним вітром. Моє песя гналося з веселим голосом за кілька кроків попереду і раз по раз, зупинившись, чекало на мене, а я військовим звичаєм висвистував собі улюбленого марша, під який мені ступалося живо й легко. Одійшовши уже добрий шмат від гостинця, здалося мені, що чую якийсь тупіт неподалік. І, хоча в сяйві місяця навіть можна було читати, я нікого, крім свого пуделя, не помітив. Видно, це тупіт моїх власних кроків так відлунював, подумав я, але незадовго переконався, що то не був обман, бо знову почув’єм виразно сильніший, як перше, тупіт, котрий, здавалося, наближається до мене. «Ага, – вирішив я, – то, певно, на гостинці якийсь ходець, а вітер мені відголос доносить звідти… Ба ні – гостинець задалеко, звідти не вчув би, щоб навіть кричав хто… Світоньку мій! Ніч – самота – пустище… Чи то, може, духи воюють, що мені нянька о них правила?… Але воїн хоч би й бісові в очі загляне!»