І так, сам у собі розбудивши вояцьку хоробрість, додав я кроку, гніваючись на пса, що враз істратив свою веселість і терся коло ніг, відбігаючи й на трохи перешкоджаючи лише в моєму марші.

Йду – але назад зривається гострий вітер, я затягаю плаща на голову, чую ще сильніший тупіт. Вояцька відвага починає вагатися. Ступаю далі. Раптом, може, о сто саженів перед собою помічаю на шляху чоловіка в плащі, що іде так само швидко, як і я.

«Ото я дурень, – мовлю собі. – Я озирався позад себе, а то ось переді мною іде собі подорожній. Це через той вітер здавалося мені, наче хтось іде за мною. Ха-ха-ха, а мені вже страхи в голову полізли… Але прецінь, хто то є? Дожену його, може, також до Кутної Гори іде. Разом буде веселіше».

Та що скоріше підбігаю до нього, то скоріше і він від мене віддаляється. Іду я помалу, то й він зпомалює.

«Якийсь дикун, не любить супутників, – вирішив я. – Шкода праці наздоганяти». Вже я й не звертаю уваги на нього, іду мірним кроком, пригадуючи собі ресторацію[40] в Колині і веселих другів, котрих там серед гри і жартів лишив’єм… Але небавом помітив я, що трохи збився з дороги, ідучи насліпо по примерзлому снігу, йду далі, тільки й шкода, що доведеться зробити маленького гака. Неподалік лежало містечко Ганг, а це вже була половина дороги до Кутної Гори. «О, вже, певно, моя авангарда тут у місті й загубиться». Та не так було. Зближаємось до міста, він все на тій самій відстані іде перед мене. Лише в одному місці спинився, озирнувся і показав рукою на стежку.

Підійшовши до вказаного місця, я спостеріг, що стежка вела понад велику рудню, задуту поверху снігом, і куди я б без сумніву зсунувся, якби мене не остеріг невідомий.

«Що дикун, то дикун, – проказав я, – але добрий чоловік, дай йому Боже здоров’я». Так ото дійшлисьмо до Кутної Гори. Він скрутив попри монастир через торговицю і пішов вулицею Св. Іоанна, потім через площу коло кошар. Наблизившись до охоронця, що стояв перед будинком коменданта, я спитав, чи не знає він того добродія, який тепер його проминув. Але вояк відказав, що не бачив нікого.

– Той, що там іде коло кошар, – видиш?

– Там ніхто не йде, пане поручнику.

– Чи ти сліпий?

– Ні, пане поручнику, я виджу і поза кошари, але на цілій вулиці аж до шпиталя нема живої душі.

Га! Біжу за невідомим, той також біжить, вже й кошари минулись, вже й шпиталь… Біжу, дивлюся – двері шпиталя перед ним отворяються, він ще за мною оглядається, і – двері западають. Прибігаю я до шпиталя та питаю вояка, що стоїть на дверях, хто це ввійшов щойно.

– Ніхто, – з певністю відказав вояк.