Не оден кусився обогатитися заклятими грішми, но жаден не вийшов цілий із очарованого замку. Не раз заходить біда дорогу тим, що ідуть з торгу, і робить різні свинства: то введе в трістя й на стрімкі улети, то гулюкає і свище, а впровадивши христянина в нещастя, сміється сміхом нехриста.

Старі люди кажуть, же упириця тая буде так довго стражу свою робити, доки хто із родини властителя грошей не набере стільки відваги, аби переночувати сам в тім обиталеську праотців своїх.

Дід замовк, а я відрік йому нерозважно:

– Старче, старче! Жаль мені твого сивого волосся, байкам таким даєш віру. Но щоби тобі іще перед гробом очі отворити, іду ось нині виполошити тую упирицю.

І так сталося. Щойно запала ніч, погнало мене на варту до пустки.

Понад лісом і горами світив місяць вповні, долом лилася непроглядна чорнота. Там в таємничій глибині шумів Опір, одноголосе й глухо.

Я наблизився до пустки. Високо возносилася вежа, попри неї частина муру. Біля румовиська стояв хрест, похилений, без поперечника. Під ним виднілася гора черепів, мерви[52] й сміття, яке подорожні наскидали для вернення від себе упириць.

Запустившися в тії дикії сторони сам оден, став’єм трохи тужити; мені виділося, же я опущений людьми, і кинутий на инший світ межи чужую, мені неприязну природу. Щоби не утратити духу, закурив’єм люльку зайшов до замку. Закватировався я до одного з покоїв, постелив, як міг, мервою, набив рушницю, положився і заснув поволі.

Спав’єм, може, добру годину, аж ту приснилося мені, же чую якесь дуже сумне заводженє. Хотів’єм піднятися – годі; рвався і мучився довго – аж нарешті отямився прецінь. Прокидаюся – слухаю – а мій Веркусь виє, а виє так, мов чого дуже страхається. Клацав зубами, заводив тихо, а то знову зі всією силою скавулів, перекриваючи навіть шум ріки й стогін лісу.

Мені щось душно зробилося. Хотів’єм галаснути на собаку, но ляк якийсь не давав мені й дихати. Слухаю, розкривши рота, дивлюся вибалушеними очима, а ту в кутку піднімається якась мара – дивогляд страшний. Щось несамовите, худе, бліде, буцім із тоненького, сухого, темно-жовтого паперу – очі непорушні, вгору піднесені, мов шкла притьменного – уста сині, стулені, а межи них вистають два предовгі зуба. Зодягнене було в спенцирок чорний, шапочку і холошні червоні, а руки держало на худісінькім череві. Воно витріщило очі, але в оку його не було видно чоловічка.[53]

Зірвав’ємся на рівні ноги, та й до рушниці.

– Хто там! – крикнув’єм не своїм голосом і наставив багнет до него.

Воно стояло на місці, витріщивши свої шкляні очі й мерзенні ікли на мене.