Голос його не був уже той, що вчора – пливучий, кріпкий, такий, що не терпів перечення. Нині ослаб, гамувався щохвиля, душачись кашлем і напливом крові.

– Григорій! – проказав ледь чутно. – Чулисьте вчора мою історію. Будьте так добрі переказати ю преподобному отцю, коли мені Бог не дасть подужати… Ох! Вся кара Божа спала уже на мене! Той німчик не дає ми нігде супокою! Преподобний отче! Дайте ми потіхи – помилуйте!

– Заспокойтеся – хтів’єм го потішити, але не знав, як та й бовкнув знагла: – То тільки нічниці вас мучать. Нема страхів на світі.

– Як то? Га! – скрикнув Гарасим. – Нема? Та ж він ту щоночі… зубатий, шклоокий… кров п’є… з ме…

Як вихор зірвався недужий, а вид його був страшливий. Волосся піднялося щетиною, губи запінилися і кровію загатилися, очі вертілись колом огненним серед набіглого білка. Кричав, робив руками, відпихаючи мов кого, і валандав язиком серед густої крові.

Ми силилися його заспокоїти, притримуючи за руки й ноги. Но серед того стрілив він зизом[57] страшним на мене, я вжахнувся і стрясся, а голова його вирвалася нам і вдарилася в ріг ліжка. З рота бухнула кров, а тіло омліло.

Ще тягнув Гарасим пару днів, не помогли йому жодні ліки, ані примовляння, застиг урешті бідака, а мені пішло через серце, же моя упертість за правдою причинилася, може, до його передчасної смерті.

Видіннє

Видіннє

Над одним із допливів Бугу розкинулося серед широкої рівнини заможне село Опака. В селі тім жив донедавна середній господар Яцько Словачок з жінкою Марунею. Бог дав їм восьмеро діточок, которі однакож всі до одного померли за юного віку. Доки ще жили діти, статкував Яцько, трудився, крутив світом своїм, як міг, і всі мали його за чесного, доброго, статечного господаря і побожного християнина. Но коли уже не стало і одної дитини, сказав Яцько сам до себе: «Пощо мені уже гарувати, коли нема на кого лишити господарства? Час мені уже спочити на мої старі літа. Ось візьму, прийму яких двоє молодят до себе; нехай роблять і господарять, щоби було нам все, що потреба; і якщо будуть добрі та мене і стару будуть почитати, то буде їм по мні все, що тепер лиш єсть у мене.

Що погадав, то і зробив наш Яцько. Взяв собі далеку своячку Гацку Бондариху за свою і пристановив до неї Семка Чупуру; а так ходили обоє молодії зі старою Марунею коло господарства, сам же Яцько Словачок ходив то на Гузарівку, то на Шарпанку, то на Криве, пересиджував там зразу до півночі, потім до рання, і вертав до себе, співаючи і бесідуючи сам з собою, та ступаючи широкими викрутасами.

Вісім літ жив так Яцько Словачок з Семком Чупурою в найліпшій згоді. Яцько був рад, що не треба йому було робити, а було за що пити; молодий же Семко не кривдував собі також, що Яцько перебував поза домом, бо не було кому мішатись до господарства, которе вільно йому було вести, як хотів і як розумів; ґрунт був не малий і несогірший, до того дав йому Яцько добрий засіб господарський. Було отже і Яцькові за що пити і жінці та молодим з чого жити.