– Нехай котрий зайде і оповість.

Стара подріботіла, а за хвилю станув, гойдаючись, пелехатий бойко в невеличкій світлиці та й роззирався по стінах. Отець Юрій крихту насупився; бо освяченнє води завсіди вважав за велике діло…

– Слава Йсусу! – сказав сміливо бойко.

– Слава на віки! – одрік панотець та й став поважно в алькирі на порозі.

Узрівши панотця, бойко мало що не перехрестився – така, бачите, почесть його переймила. Не було людини на всенькій верховині, щоби не звісний був кому по славі своїй старенький піп із Неговець.

– А що се скажеш, чоловіче?

– Голубе, панотченьку! Се ми лиху привезли пригоду, – торочить бойко, припавши ід колінам старого.

– Що за лиху пригоду?

– Ну, так дайте ласку, панотченьку голубе, привезли бабу. Зволіть освятити воду.

– А в баби що за пригода?

– Відає Господь, чи не ступила на яке погане місце, або закляв хто; реве да стогне на всі застави; нехай не приказується. Лихий нею вередує.

– Не мав кого чіпатись, та баби?

– А ви ж гадали, панотченьку, да так і прискіпався.

– Не молилась баба, не ходила до церкви, тож лихий усалашився: кара Божа! кара Божа!

– Відає Господь, панотченьку, яка вона согрішна, такий то її падонько…

– А баба ж молода? Стара? Да чия?

– А вже ж немолода, панотченьку, а крайно баба, коли моя мати.

– Дивуйся молодому; се нашиб лихий твою маму. Ти може ізневажив, дав догану, дошкулив мамі? Що – га?!

– Розступиси, земле свята, да так щасливо діжду вечера, як я коли поклав на ню свій палець. От падонько та й годі.

– А як освятити воду, на м’яко чи на твердо?