Декому аж мороз пішов по тілі на отсю гадку, як не дай Боже град поб’є таке красне збіжжє. Нікому так важко не вчинилося на серці, як старому панотцю Юрію; наче би видів, який там град посипався на його красну пшеницю. Чи не урекли бойки, як їхали з бабою, своїми поганими очима? А вже ж бойки, не бойки, а одплатився чорт старому за прогон із баби.

II

– Не знаю, справді не знаю до чого росте світ теперішній. За старих часів женилися люди, жили по закону, а теперечка ледащіють тільки на готовому хлібі, – правив отець Юрій синові своєму Мартинові.

– Тату, чи раз гадав я оженитися, та якось досі не склалося.

– Не склалося, так не склалося, а вже ж ніяка тебе сама не засватає, а побери ти сватів да обручися.

– Наколи б хотіла котра піти за мене, бо ж то я на тридцятім році кавалєр. Либонь чи не п’ятдесятка доходить.

– Судженої, кажуть, конем не об’їдеш, коби тільки охота. Держить Господь Бог і для тебе жінку.

– Ну, коли уже так повиділося вам, татуню, везіть да сватайте, нехай вам буде така невістка, яку самі собі уподобаєте.

По тих словах закликав панотець стару ґаздиню свою, Феську.

– Фесько, – говорить Юрій, – нині повезу панича сватати, пильнуй, щоби прийшов Безручкий да скоро заложив коні.

Феська напудилася й побіліла. Не сказала ні словечка на те, пішла до пекарні та нишком щось такого поворкувала під носом.

Нім прийшов Безручкий та запріг коні, Юрій із сином почали в найгарнішу одіж убиратися. ІІорозтвирали які не були скрині; бушують, аж піт дзюрчить із чола та аж позасапувалися. Старий радіє, неначе дитина. Самотів досі, тяжко було діждатися невістки. А хотів би ще й діждатися внуків, заки Господь Бог покличе в тамтой світ.

А тим часом Мартин був уже парубком підтоптаним – личенька, як той місячик на повні, а живіт завбільшки такий, що ледве добрий хлоп обняв би. Невеличкого був зросту, товстий, на коротких ногах, сказано – бочка. Лисий та шпакуватий,[69] а на плечах уже п’ятдесятка.

Отець Юрій надяг свої нові штани, довгу темно-синю капоту і пасові чоботи, шию зав’язав чорною шовковою хусткою. Мартин вбрався у чорного сурдута, чорні штани та в шовкову чорну камізельку, пригладив свою лисину і підкрутив вуса. Посідали оба на стару роз’їжджену бричку і рушили двома сивими кіньми. Стара бричка, не молоді й коні: старим на старість, що старе, те й миле. Злегонька, як на старих подобає, торопали сиві коники гладкою сухою греблею.

Панотець розмірковував про своє та мало що не куняв, а Мартин, склавши руки на животі, пробував уявити собі, яку ж наречену знайшов йому тато. Сонечко припікало і розмлоювало не на жарт. Зненацька оба враз із дяком відчули, що припікає не тільки зверху, а й зі споду. Ледве вспіли вони з брички зіскочити на землю, як за одну хвилю ціла бричка станула в поломіни. Не уже ж котрий то з них обох необачно пустив іскру з цигара в солому на бричку? Солома була суха, як перець; а вітер подував доволі. Ледве живі повискакували та й подушили вогонь на собі, що ймився їхніх гарних свиток. Серед поля опинилися так, що ні краплі води, ні живої людини. Хоч не малий був страх, не затратив Юрій своєї сивої голови – старий, а сухий швидше доскочив землі, як товстий Мартин.