– Що робить тут цей блідий розпусник! – вигукнув я. – Ти моя!

– О ні, це ти мій! – засміялася вона і впала на подушки, її волосся зметнулося, немов полум’я, і я, знову охоплений безумством кохання, припав устами до її колін, до гойдливих грудей, і врешті схилив свою голову на її плече.

– Що це? – спитав я за мить. – Я не чую стукоту твого серця.

– У мене немає серця, – відказала вона холодно й сердито і здригнулася усім тілом, наче від пориву вітру. – Зате у тебе, – продовжувала насмішкувато, – воно шалено б’ється в грудях і ти… як шаленець, любиш мене!

– Як шаленець, – повторив я механічно.

Ми довго спочивали, притулившись плечем до плеча, прислухаючись до вітру, до шерхоту білих сніжинок, до шкряботіння миші під підлогою, до шарудіння шашелю у дереві.

Повного місяця уже давно не було видно, тільки зорі зблискували інколи крізь білу поволоку сніжинок. Саме почав розвіюватися морок ночі під першими кроками світання, коли я вдруге, наче мертвий, впав на підлогу. Красуня поволі підвела мене і зробила собі з мене ослінчик, її втомлений хрипкий голос звучав у покої тихим бренькотом арфи.

– Ти дав мені життя своїм життям, душу від своєї душі, кров від своєї крови, збудив солодкий подих у моїх грудях, а тепер втоли мою ніжність.

– Ти ж уб’єш мене, – зітхнув я.

Вона похитала головою.

– Смерть холодна, – відказала. – А життя – то тепло. Кохання вбиває, але й пробуджує до нового життя.

Вона заплела волосся в косу і, дражнячи, почала хльоскати мене нею. Її ніжка, якою вона спершу опиралася на мою долоню, покоїлася тепер на моїй потилиці. Я лежав долілиць на підлозі, а вона ніжно водила ногою по моїй спині. Мене від тих доторків пронизувало, наче струмом. І знову її охопила непогамовна буйність, вона перевернула мене горілиць, притиснула коліном груди і зв’язала золотистою косою руки.

– Тепер ти належиш мені, і ніхто не порятує тебе від мого кохання, – прошепотіла вона, уривчасто дихаючи, у її очах палав дикий вогонь, уста впилися в мої розпеченими обценьками, поцілунок за поцілунком до повної знемоги, аж поки перший золотий промінь ранку не впав до наших ніг.

– Тепер я хочу відпочити, – сказала вона. – Іди і не з’являйся тут до вечора.

Я вийшов з покоїв. Свого коня знайшов на подвір’ї, ворота стояли розчинені навстіж, старого ніде не було видно. Я скочив у сідло і рвонув геть. Та знову повернувся, коли запала ніч. І так щоночі.

Ох, ця жінка, мов зачарований сад. Хто потрапить у нього, знайде там свою згубу!

За кілька днів після цієї дивовижної розповіді Манвед зник. Ніхто не міг з певністю сказати, що з ним трапилося.