За якусь мить знову почувся стук у двері, я вийшов. За дверима стояв старий каштелян з пляшкою, ще вкритою пилом пивниці, срібна таця тремтіла у його руці, а два келихи на ній тихо подзенькували.

Я наповнив один з них рубіновим бургундським і простягнув їй. Жінка пригубила його й одним духом випила так жадібно, як спивала з уст мої поцілунки. Коли я відставив на її знак келих, вона обняла мене руками за шию і міцно присмокталася до вуст. Дивна втома найшла на мене, позбавляючи мене дихання, життя й самої душі. Я, здавалося, вмирав, і думка, що я лежу в обіймах кровожерної вампірки, пролетіла наді мною мов тінь, але було вже надто пізно, я заплутався в її кучерях, мої руки пестили її демонічне волосся, і я втратив свідомість.

Коли ж знову отямився, то з невимовним здивуванням побачив, що лежу не в обіймах упириці, статуї чи мертвого демона. Жива прекрасна жінка з розкішними формами, у жилах якої пульсувала гаряча кров, з цікавістю позирала на мене згори вниз своїми вогкими відьомськими очима. Блідий овал її обличчя світився лагідною ніжністю, прекрасне волосся, схоже на вогнисте золото й м’який шовк водночас, сяяло навколо голови, наче ореол, наче вогненний хвіст комети. Серпанок пахощів огортав її. Вона не мала жодних прикрас, навіть простого браслета, які часто прикрашають зап’ястя статуй богинь, зате її зуби виблискували між рубінових уст, наче перли, а очі, мов коштовні смарагди, зелено світилися.

– Чи гарна я? – запитала нарешті глухим хрипкуватим голосом.

Мені відняло мову. Очікувальний затуманений полиск її незвичайних очей забив мені подих, її вимогливий погляд впився в моє серце кігтями пантери, я відчував, як з серця дзюркоче кров, мов у смертельно пораненої людини. Час від часу в її очах спалахував погрозливий вогник і знову згасав, а загадкова паволока застилала очі, як застилає землю серпанок місячного сяйва.

– Чи гарна я? – знову запитала вона.

– Я ще ніколи не бачив такої жінки, як ти, – спромігся я на відповідь.

– Подай мені дзеркало, – звеліла вона.

Я зняв зі стіни важке дзеркало і поставив перед нею, так що вона могла побачити в ньому усю свою звабну постать. Красуня із захопленням оглядала себе, усміхаючись, а потім почала пальцями, наче гребенем із слонової кости розчісувати і чепурити своє черлено-золоте волосся. Нарешті вона наситилася спогляданням власної краси і наказала мені віднести дзеркало на місце. Коли я знову побожно припав до її ніг, заглядаючи їй в обличчя, вона промуркотіла:

– Я бачу своє відображення у твоїх очах, – і її вуста лагідно торкнулися моїх повік. – Ходи до мене, – звеліла. – Відновімо солодку гру кохання.