Ось і скінчився неспокійний день, як хутко він пролетів! Олеся і Дарина в світлиці, за стіною ледве чути віддалений галас: козаки бенкетують. А в світлиці тихо і темно; перед божницею ледь-ледь тепліє лампадка; в глибині горою подушок біліє ліжко, а в штучне вікно з мозаїчного скла зазирає повний місяць і малює тисячі тремтливих, фантастичних мережив на кам’яній долівці. Олеся не вмовкає:

– Серденько, Даринко, якби ти знала, як він мене кохає, каже: не жити йому без мене, мовляв, гине через мене!

– Невже ти слово дала, адже не віддадуть тебе за козака.

– А я примусу не боюся, з власної волі дала йому слово, як батьки не погодяться – втечу.

– Без благословіння!

– Бог благословить!

– А сором?

Відповіді не було. Дарина глянула: Олесині вуста усміхаються, очі заплющені – вона заснула на півслові.

Не спиться Дарині. Вже й на ніч помолилася, а думки все снують, не видно їм кінця… Місяць яскраво світить… туга… голова палає… треба освіжитися. Відчинила вікно; до кімнати влетів теплий, пахучий, літній вітерець… дрімають високі тополі… тремтить сріблястим листям осика, а просто до вікна, затоплюючи все срібним світлом, з високого неба зазирає місяць. Хіба можна заснути такої ночі? Далеко, далеко все видно: крута гора, темні плями лісу, а там, далі – сріблястий степ. Раптом пролунав звук, і сонна ніч стрепенулася… Здалеку, від кручі широкою хвилею, наче жалібний стогін, долинули перші акорди пісні і завмерли.

Дарчине серце забилося: та пісня – той стогін – це був голос її душі! І пісня вихлюпнулася і затремтіла в сонному повітрі печальною, невтішною скаргою. У ній мовилося про тугу, про муку самотнього серця, що кохає, про нестерпність нерозділеного почуття: «Ой любив козак та дівчиноньку, як та матір дитятко, а тепер її покидає, як на морі вутятко!» – сумували, плакали звуки…

Застигла Дарина біля вікна, мовби скам’яніла… і тільки пекуча сльоза повільно повзе холодною щокою і тужливо шепочуть вуста: Навіщо, навіщо?… Невже…

Розділ III

Розділ III

Пізно прокинулася наступного дня Дарина. Голова важка, у скронях стукає. Олесі вже нема. В будинку так тихо, мабуть, всі вже поїхали; а раптом?… Рипнули двері, вбігла Олеся:

– Що з тобою, Даринко, чи не захворіла? Господи, яка бліда! А ми думаємо, що ти спиш. Всі вже поїхали засвіта.

Остання надія Даринчина пропала. «Отже, не побачимося більше ніколи-ніколи. Та й навіщо?» – намагалася себе заспокоїти.

– Швидше збирайся, вже пора їхати.

Вийшла Дарина в світлицю: як пусто тут сьогодні! Ось той стіл, де ще вчора він сидів за обідом, дивився на неї, тут сказав їй слово ласкаве, а тепер уже немає його, і вже більше ніколи вони не побачаться! А в господі всі вже метушаться і складаються, ніби в далекий край збираються. Закінчився невеселий обід – пора! Всі без винятку, навіть сторічна нянька усілися по місцях, і якусь мить мовчки посиділи; перший підвівся отець Андрій і почав хрестити образи; за ним підвелася й решта; почалося благословіння, поцілунки й добрі побажання в дорогу. Матушка, Олеся й Дарина посідали до ридвану.