Тихо порипує довгий драбиняк. Поряд, стримуючи коня, їде пан Роман. Гляне він на Дарину – усміхнеться сповна щасливо; вони мають свій широкий, щасливий світ і нікому нема до нього діла. Їдуть мовчки, проте скільки слів у цій мовчазній згоді! А глибоке небо всіяне міріадами миготливих зірок; потягло вологою; десь у повітрі прошелестіли запізнілі качки; над землею зависла тонка легка пара. Попереду козаки затягнули широку вільну пісню.

Розділ IV

Розділ IV

Гнівається пан Жмайло і дуже гнівається. Навіщо він поступився вчора, залишив доньку у священика? Чому йому не спало на думку, що саме там вона може зустрітися із заклятим ворогом? До того ж цей ворог урятував дочку від смерті і лицарський гонор вимагає віддячити йому… і глухо відлунюють в порожній світлиці важкі кроки гнівливого пана. Та ось Жмайло смикнув на себе дубові двері і гукнув сивовусого Власа:

– Сідлай, мій вірний слуго, швидкого огира та лети до пана Громики; перекажи йому від мене велику подяку за послугу його сина, та й спитай неодмінно, чим він накаже віддячити йому? Додай, козаче, що рід Жмайлів ні від кого не приймав благодіянь за так, а понадто від старовинних сусідів!

Орлом полетів старий Влас до сусіди і переказав вельможне панське слово. Посміявся Громика з цієї гордині, проте син Роман і цьому радий. Обіймає свого батька і благає, щоб замирився з паном Жмайлом, щоб висватав йому красуню-доньку.

Любить старий козак Громика свого сина-сокола, єдину гілку старого славного древа, і чого не зробить батько, чим не поступиться заради своєї дитини? Він поступиться гордістю, поїде, простягне руку… Та чи знає Роман того запеклого Жмайла?…

– Тату, але ж я врятував життя його єдиної доньки, – невже стане йому совісті відповісти на це чорною невдячністю? Невже замість серця має він мохом порослий камінь?

– Його воля залізна і серце сталеве… він, сину мій, не поступиться ні перед благанням, ні перед слізьми, швидше вовк-сіроманець пошкодує ягня, ніж Жмайло Громиці добро яке зробить!

– Та коли врешті припиниться ця нерозумна ворожнеча, коли вляжеться збурена дияволом злоба?

– Все це від Бога! А для тебе, мій синашу, я все зроблю, принаймні серце моє не гризтиме сумління.

І старий козак велить сідлати коней, збирає пишне посольство і подарунки багаті, а через сивого Власа посилає панові Жмайлу звістку про те, що він із сином завітають до вельможного сусіди на гостину.

Простора світлиця в пана Жмайла; тільки похмуро й зимно в ній. Крізь штучні вікна пробивається бліде сірувате світло. Посередині стелі могутнім виступом впадає в око дубовий, почорнілий від часу сволок із вирізаним глибоким хрестом. Підлога застелена цареградськими килимами, під вікнами ослони й ослінчики, вкриті червоним адамашком і ковдраами, стіни білі, з дубовими полицями, на них стоять кубки червлені, миски сутозлоті, полумиски срібні і келехи нюрнберзької роботи. В лівім куті – велика кахляна піч, хитромудро прикрашена, а в правім – все образи київської, мистецької роботи, увішані шитими рушниками, уквітчані волошками та запашною гвоздикою. Під ними – великий дубовий стіл, поверх коштовного килима тонким обрусом укритий, а на ньому хліб, як сонце, і сіль – символи гостинності. Пишно, розкішне в світлиці, та не затишно. Зранку прибув до пана Жмайла й отець Андрій, дізнавшись про дорожню пригоду, просльозився, побачивши свою доньку, і відслужив подячний молебень про чудесне спасіння від напасті. Дарина ж дякувала небові за цю напасть і палко молилася, щоби замість зла в татовому серці посіявся мир. На кінець молебню приїхав Влас і оголосив про близьке прибуття неочікуваних гостей. Ця звістка приголомшила всіх. Дарина густо зашарілася і раптом страшенно зблідла, уздрівши суворий, спрямований на неї батьківський погляд; пан Жмайло сердито смикнув себе за вуса і наказав жінкам забратися на свою половину.