Одного разу вивів він її на балькон, каже ніби ласкаво:

– Сьогодні побачиш борню з дикими ведмедями.

І звелів випустити на внутрішній замковий двір дику ведмедиху з малими ведмедятами. Багато люду загинуло на великій облаві, коли їх з наказу баронового ловили в непрохідних нетрях. Хто загруз в трясовині, хто зірвався з лісової кручі й побився в могутніх коріннях дерев, хто з розірваним кігтями хижого звіря черевом, з розтрощеною головою лишився навіки у пущах.

Скоро вибігли ведмедята на замковий двір, почалися їхні тортури.

Слуги баронові з вікон стріляли в них стрілами, обмазаними в запалену смолу, кидали розпеченим вугіллям, бризкали окропом. Звірі качалися з болю по землі, ревли жахним ревом, кидалися на всі боки в неймовірному страсі, не знаючи, куди подітися від нещадної муки.

А на ведмедиху-мати лячно було дивитися. Аж запінена з люті, вона не ревла – стогнала, металася в усі кінці двору, шукаючи невідомого ворога, її білі ікли ляскали, могутні кігті дряпали каміння, як суху кору. В одну мить роздерла б вона катів-людей, коли б могла їх дістати.

І раптом прочинилась дворова брама навпроти балькону, а в ній побачила графівна трьох своїх маленьких дітей, самих самісіньких перед страшним розлютованим звіром.

Ведмедиха з ревом кинулась до брами, бачачи в ній немов джерело мук її дитинчат. Одна мить – і не стане графівниних дітей.

– Тепер ти заговориш! От тепер порушиш німотність! – скрикнув злорадісно барон, утопивши грізні очі в графівну.

Як сиділа вона на бальконі недвижно, непорушно, як мармурова статуя, так і лишилась сидіти. Тільки прекрасна голова наче міцніше припала до облавку. Тільки білі руки неначе тісніше притисли до круглих колін. І – ні слова, ні зойку, ні найменшого крику, зідхання.

– Ти почвара, не жінка! Ти не людина! – скрикнув розлютований барон. І був у тім крику і страх, і відчай, і нелюдська ненависть.

А в цю мить з усіх вікон, бальконів зливою звихрилися стріли на ведмедиху, що вже була на крок від малят. Обливаючись кров’ю упала вона коло брами – і нерівна борня скінчилась.

Розгніваний, переможений своєю полонянкою і на цей раз барон підвівся з наказом:

– Заберіть цю німотну потвору, щоб більше її я не бачив.

І він її більш не побачив. Коли слуги підійшли до графівни, її серце вже не билось. Її мертві очі так само просто-недвижно дивились униз, де мали загинути її діти. Але цей лихий жарт і перед смертю не вирвав у неї жадного звуку. Німо жила, німо вмерла горда красуня.

Поховавши жінку, барон наче зовсім сказився. Він поставив собі винищити власноручно всіх ведмедів в окрузі. Він ненавидів увесь їхній рід, що не дав йому змоги перемогти німотну графівну. Днями й ночами він вештався по лісах, блукав непрохідними нетрями, видивлявся ведмежі барлоги і купався в ведмежій крові. На ведмежих стежках він наказував копати глибокі ями, притрушував їх зверху хмизом і наганяв собаками й людьми туди хижого звіря. Коли падав у яму ведмідь, барон стрибав слідом за ним в пастку і зчинявся там страшний двобій. Не знати хто був дикіший, хто кровожерніший: чи той волохатий звір з ощереними іклами, чи ця оскаженіла людина з закривавленим кинджалом у руках, з божевільним поглядом і звірячим ревом. Сотні ведмедів заколов барон таким чином, його лице, плечі, стегна були на геть посмуговані кривавими – новими і білими – старими рубцями, побасаманені ведмежими кігтями та іклами. Але угаву йому все не було. Невгасима лють гризла барона, ніде й ніколи не мав він спокою, жив, як дикий звір. Обличчя йому все заросло клочкуватим волоссям, на ньому хижо блищали божевільні очі. Всі оминали заклятий замок, боялись його, як пекла.