Доходило до вечора, заки я, розпитуючи дорогу в стрічних гуцулів, добрів до Криворівні. Перебув я там ще день, нікому не розказуючи про свою прогульку, та й ніхто не допитувався мене про неї, а відтак розпрощався з моїми ґаздами й покинув гори.

Ось таке моє знайомство з Ілашем, моє панство! Вірте або й ні, це мені байдуже! Не люблю говорити багато про себе, а що оце розказав про мою пригоду, це тому, що Ромко своїм оповіданням нагадав мені про неї.

Дашанич підвівся зі свого кутка й замовк. Довгу хвилину на веранді царювала мовчанка, тільки Великий Гук шумів, мовби хотів спішити рвучі вири Рибниці.

– Так, так, повно тайн нерозгаданих у наших горах, – докинув Бакович, коли ціле товариство розходилося з веранди.

У Святої Софії

У Святої Софії

– Спомин? Ну так, та ще й який спомин! Здається, до суду віку не забути мені його, хоч скільки їх, цих споминів, виринає в моїй уяві, як нагадаєш ці, здається, недавні часи з-перед двадцяти літ, коди в Україні ревіли наші гармати.

Якимсь немовби кошмарним привидом здаються ці часи, що усім своїм тягарем вагоніли над нашими душами, цим «учора» перед яким не було ніякого «завтра», а як і було, то страшнішим видавалося за оте «вчора!»

Карасевич замовк і задумливо дивився проти себе. Його слова падали у вечірній сутінок і немов губилися у ньому.

Сиділи втрійку. Три приятелі, з дитячих літ, яких доля то роз’єднувала, то зводила разом, і нагадувала минуле. Сірий вечір огортав хату, а в такі хвилини думки снуються стежками давно минулих літ і повертаються споминами пережитого. Часом у такі, тихі вечори, вирине в уяві мелодія позабутої пісні, що мов порвана ниточка насотується знову, та доторкаючись незримих струн душі, вдаряючи тихо по них, вичаровує ними симфонію минулого позабутого давно… Кажуть, що в такі тихі вечори в душі поета родиться пісня, а в душах мрійників оформлюються задуми, великі й маленькі іскорки полум’ям великого вогню вибухають!..

І сьогодні, такий же нерозгаданий настрій тихого вечора огортав Степанюкову кімнату, куди, як звичайно, заходили Карасевич і Подолинський на товариську гутірку.

Степанюк підвівся з канали, підійшов до вікна, відхилив ще більше фіранку й важкою ходою вернувся на своє місце. Подолинський крутив папіроску й мовчки підсунув пушку з тютюном Карасевичеві, що все ще задумо вдивлявся проти себе.

– Так, так, спомин!.. – відозвався знов Карасевич. – Що ж, слухайте, розкажу! Було це в тих лютневих днях, коли то знову, вдруге, сунула зі сходу московська орда на нашу землю, коли знову курився тамерланський шлях, полишаючи тільки згарища, кров і сльози за собою. Коли знову довелося нам покидати нашу столицю, залишаючи її безборонну на поталу наїзника, що з червоним прапором у руках ніс нам загибель і неволю, котрій куди й рівнятися навіть до неволі Фараонів!