Вже три дні били московські гармати на Київ ген з-за Дніпра, десь від Дарниці, засипаючи місто важкими гранатами. Три дні вже косила смерть його останніх оборонців: галицький вартовий курінь, що охороняв відступаючі на захід частини й вдержував останні стійки, які розкинені були по місті.

Ще не народився маляр, що змалював би усю трагічну велич цієї руїни нашої столиці, що її несла московська орда, не народився ще поет, що виспівав би цей псалом розпуки, що виривався з грудей її оборонців…

Йшло з димом добро, що віками цілими збиралося невсипущою працею наших пращурів, руйнувалися святині, які вони будували, щоб у хвилинах смутку й радощів розраду у них знайти – гинув наш Київ, як колись давно, вісім століть тому, коли також зі Сходу сунула орда, прадіди наїзників сьогоднішніх…

Вже відійшли останні евакуаційні ешелони з головного двірця на захід, вже покинули місто останні частини охоронного корпусу, що відступали по Кадетському шосе…

Наш курінь останнім залишився, щоби, стягнувши розкинені по місті стійки, відійти із приходом ночі й, прямуючи по Кадетському шосе, десь біля Жулян сполучитися з відступаючими частинами.

Я дістав приказ стягнути наші стійки, що розкинені були в районі Володимирської вулиці та Софійського майдану, розглянути положення на Бібіковському бульварі й, діждавшись ночі на старокиївській дільниці, що недалеко Софійського Собору, приєднатися до відступаючих українських відділів. Я рушив Володимирською вдолину, збираючи по дорозі січових стрільців, що тут і там були на стійках, головно на перехресті вулиць та біля знатніших будинків, стоячи оце вже другий день без зміни у голоді, на морозі, тримаючи в закостенілих руках кріси.

Зі мною йшов десятник Балагурак з пробоєвої сотні та двоє стрільців. Окрім крісів, мали ми в руках і за поясом напоготові гранати, щоб на випадок нападу можна було боронитися, бо небезпечно вже було показуватися на вулицях, хоча місто, здавалось, мовби вимерло. Рідко де стрічалася відчинена брама, рідко де видко було перехожого, хоч вже від учора снували по місті гуртки узброєних людей з опасками на раменах, з закарлюченими носами й обличчями типових жуліків, як їх там називають, які поки що нас не зачіпали. Була це свого роду міліція, що самочинно виринула на київських вулицях, нібито для вдержання порядку, хоч ніхто його не заколочував, здебільша молоді жидки з галицького базару та всяка босячня, що в такі переломові для міста хвилі вилазить зі своїх нір, використовуючи нагоду до грабунку.

Йшли ми оттак Володимирською вулицею, стягаючи стійки й прислухаючись до тріскоту стрілен, що розривалися в різних сторонах міста. Часами доводилося хоронитися в брамах і переждати кілька хвилин, бо над Володимирською розривалися шрапнелі, засипаючи, мов горохом, дахи камениць та замерзлі пішоходи.