– Товаришу капітан! Як же так! Земляків зустріли і по чарці не випити? Та нас грім поб’є за таку непошану, – жалісно кривився Панас.

– Дорогою поговорите. Виконуйте наказ.

Через хвилину бійці покинули гостинний двір. Господар, спершись на тин, довго стояв, потім зняв із кілка відро, яке забули бійці, і поніс до хати: в хазяйстві знадобиться.

Зібравшися на гору, вершники поїхали лісом. Тут було прохолодно, і коні пішли бадьоріше. Капітан із Хамраєвим та сержантом Голобородьком їхав попереду, Оксен із земляками – ззаду.

– Ну, як воно там на фронті?

– Німець пре, так пре, що й зупинити годі. Оце бачиш пукавку? – труснув Панас заржавілою рушницею. – А в нього автомат. Біда, брате, біда. Вони, гаддя чортове, рукави засукають, чуби поначісують, автомат до пуза прикладе – і сипле, немов горохом, голови тобі не дає підвести. Ех, коли б нам техніки більше, ми б їм показали, де чіп затикається. А так що? Мінами як зачнуть швиргати – так навколо шкварчить, як на сковороді. Проте біля Києва і ми їм духу дали. Добре дали. Таки так дали, що не одного земля свята ковтнула і вже не поверне. І все ж таки довелося відступати. Нажали. Ой, скільки нашого брата у Дніпрі! Котрі уміли плавати – то сяк-так добралися, а котрі ні… Отут із хуторів, що за Троянівкою, рятував я одного землячка, пораненого. Та хіба врятуєш! – Голос у Панаса приглух. – Живіт осколком розшабатувало, кишки крізь пальці випирає. Куди там рятувати.

Гнат, слухаючи оповідання Панаса, принишк, і сідло під ним рипіло вже не так весело.

– Поклав я його на землю. Бачу, щось сказати хоче – очі так і говорять, так і говорять, а вуста мовчать. Зівнув два рази – і все.

– Ну, а з наших односельчан нікого не зачепило? – горбиться Гнат.

– Петруся Чаєчку.

– Вбито? – аж скрикнув Гнат.

– За Дніпром. Як у обороні стояли. І то, як убило? Правда, що кажуть: суженого конем не об’їдеш. Послали ми його з відром по кашу. Попоїли ми добре (німець саме перестав стріляти). А він тоді й питає: «Може, хто добавки хоче?» – «Ні, спасибі, – відповідаємо. – Душа більше не приймає». Коли це де не візьмись Охрім: «А я б, – каже, – з котелок рубонув». А бий тебе сила божа! Ото не дивися, що такий миршавий та зачуханий, а жер за десятьох, той Охрім, як перед погибеллю. Петрусь за відро і каже: «Оце, Охріме, тільки заради тебе іду, щоб ти знав, який я добрий», – і пішов. Тільки пішов, як тут німець знову мінами кидати заходився. Потім уже і стрільба припинилася, а Петруся немає та й немає, мов крізь землю провалився. Зійшов я вниз по схилу – дивлюсь… – губи в Панаса сіпнулися. – Ну, ти! – крикнув він на коня, що потягся було пастистя. – Дивлюсь, лежить. Відро в руці, і каша на пісок вилилась. Півголови, як бритвою, зрізано. На потилиці волосся пасьомцями позлипалося, і на них кров запеклася.