Тимко Вихор, Марко Дудочка, Сергій Золотаренко і Денис Кошара перебували у Святогорську, куди їх направили разом з іншими молодими троянівцями в запасний артилерійський полк. Жили вони на чумацьких правах, стройовою підготовкою не займалися, ходили в домашньому, спали в соснових куренях і виконували різні роботи: рили окопчики, обставляли тинами, плетеними з лози, чистили на полковій кухні картоплю. Кадровики дивилися на них, як на сторонніх, що плутаються без діла під ногами і всім заважають. Який-небудь військовий хлюст, особливо з нижчих чинів, що надійно присмоктався до запасного полку і знайшов собі притулок від воєнних бур, зазираючи в курінь, зичним голосом кричав:

– Троянівка, на сніданок!

Тоді в курені створювалася метушня: з торб витягалися глибокі, як ковші, дерев’яні ложки з квітками, глечики або інший посуд, і новобранці строєм тупотіли до кухні. Повар затуляв червоною пикою віконце.

– Троянівка прийшла?

– Осьдечки вона.

– Підходь по одному.

Кожному одмірялося по черпакові перлової каші, яку бійці охрестили «шрапнеллю». Хлопці нашвидку хлебтали її і за домашньою звичкою облизували ложки. Денисові не вистачало, він брав свій глечик, підв’язаний попід вінця мотузком, і, розмахуючи ним, як мазницею, пхався до кухонного віконечка.

– Добавка є?

– Смажені цвяхи!

– Сам тріскай.

Сердито посапуючи, ішов до куреня і запускав руку в домашню торбу, яка вже давно була пустою.

– На фронт би швидше. Там хоч годуватимуть від пуза, – висловлював він заповітну думку.

– А в нас оце в Троянівці пастухи картоплю печуть, – мріяв уголос Марко. – Напалять сухого картоплиння, а тоді понаносять картузами картоплі, позагортають у попіл і печуть. А мати з Ганнусею коноплі витягають. Вода холодна, коли б отам ще не поперестуджувалися. Сьогодні вранці такий мороз був, що трава посивіла…

– Картоплю печуть, – перекривив його Сергій Золотаренко. – Може, німці твою Ганнусю на сковороді піджарюють. Ти про це не подумав?

– Що вони, звірі якісь, чи що?

– А як же їх називати по-твоєму, коли вони живцем людей у вогонь кидають.

У розмовах, у тривожному чеканні минали дні. Незабаром Дениса Кошару і Сергія Золотаренка перевели у навчальну команду. Якось надвечір прийшли вони до куреня обмундировані, вимиті, пострижені. Пахли водою і милом. Видно, тільки що з лазні. Сергій, туго перетягнутий брезентовим пасочком, задавакувато викручувався на одному каблуку, обсмикував гімнастерку, поправляв пілотку, щоб сиділа точно на два пальці від брови. Денис повертався, як ведмідь за горобцями: пекли ботинки.

– Що ж, це, мабуть, нам і розлучатися доведеться, – сказав Сергій Золотаренко. – Нас у офіцерську школу направлять, а вас, мабуть, на фронт – і кожен по-своєму доріжку топтатиме. Правду я кажу, Тимку?