Бійці пішли до машини, а Чугай – до сосни, щоб глянути, як вмирає Карпо. Стояв Карпо біля стовбура зігнувшись і рив руками землю, а пісок темнів і набухав кров'ю з-під живота.

– Вривайся поглибше, щоб ніколи не встав із землі твій поганський рід, – сказав на прощання Чугай і поніс пісками важку ношу майбутніх боїв.

VII

VII

Тихими вересневими світанками господар, що виганяв худобу на пасовисько, прислухався, чи не гуркоче де-небудь далі, чи не відходить фронт, чи не гонять назад германця. А фронт не відходив, навпаки – наближався. Гуркотіло на Миргород, на Гоголево. Тоді пішло лівіше, лівіше та й зовсім затихло.

Німці пройшли стороною. В Троянівці їх ніхто не бачив. Серед народу ходили жахливі чутки: німці кидають у вогонь дітей, розстрілюють мирне населення, нелюдськими муками мордують полонених червоноармійців. Вішають на телеграфних стовпах дідів.

Цим чуткам вірили, бо ще були в селі живі свідки з 1918 року та учасники імперіалістичної війни, що стверджували:

– Наїлися ми німецької заколоти, будучи по різних полонах, насьорбалися їхніх батогів та нагаїв.

– Та невже він такий звір? Навіть малюків у вогонь кидає? – допитувалися жінки.

– Це для нього все одно що березове полінце шпурнути, щоб вогонь палав ясніше.

– Та ми йому очі рогачами повиштрикуємо, – погрожувало жіноцтво.

А канонада віддалялася і зовсім затихла. Стало ясно, що наші відійшли. Село заніміло і прищулилося: ось-ось повинні були вступити німці.

Пройшов день, другий, третій. Німців не було. Острах запанував людьми. Уночі хтозна від чого хлипали двері; шелестіло по хлівах сіно, щось перешіптувалося. Люди говорили, що то переховуються поранені бійці і радяться, як наздогнати своїх. Жінки говорили зовсім інше. Вони присягалися, що то німчура переховується на горищах «з радійом» і передає, де бомбити.

– Меліть, війська вже хтозна-де, а німець сидів би оце на горищі. І видумають чорти-що, – лаялися діди.

Як не дивно, а всю таємницю виявили діти. Несміливим гурточком підійшли вони вночі до хліва і в місячному сяйві при закритих дверях побачили згорбленого старця, що сидів у великій задумі, спершись руками на ціпок. Він то бурмотів щось, похитуючи головою, то затихав і ніби прислухався до нічної тиші, що царювала навколо, то раптом схоплювався і, піднявши вгору руки, гнівно потрясав ними до чорного демона, що десь там ховався у небі, і обличчя старця у жовтих відсвітах місяця було оскаженіле, як у розгніваного духа землі, очі горіли сатанинським вогнем, а почорнілі вуста сипали прокльони.

– Ідеш? – питав він, потрясаючи кулаками в небо. – Іди, йди на свою погибель.