Біля сільради висіло оголошення, написане в непристойних виразах, складене самим Гошкою:

«Здавайте, сукі, совєтське оружія. Селі котрий не здасть, то, бл…, сматри. Будем бить шомполами, поки ж… марш заїграєть».

На це, здавалось би, страшне і досить-таки зрозуміле попередження троянівці не звертали уваги, і зброї до рук самозваної четвірки поступало мало. Всього було здано дві гвинтівки і чотири гранати. Гвинтівки «власть» заховала до приходу своїх господарів, а гранатами обвішався Гошка. Хвастався, бовтаючи ними:

– Ми порадок навідьом.

Між чотирма корешами були розподілені обов'язки: Тадик ніс відповідальність за військовий порядок – прописував, кому скільки дати шомполів; Северин сідав покараному на голову, щоб не тріпотівся. Андрій сідав на ноги, а Гошка стьобав. Правда, останнім часом каральна експедиція не поновляла своєї діяльності, бо цупила самогон на Залужжі, лікувала Гошку. Хтось серед ночі вискочив із-за кущів і так лигнув Гошку кілком по голові, що обвішаний гранатами «отаман» хлипнув червоною юшкою і засукав ногами по землі. Врятувало його те, що поблизу була калюжа, він насьорбавсь холодної з гнилим запахом води, порвав на собі сорочку, затамував пробоїну в голові і з горем пополам доповз до хати, в якій тепер жили «представники нового порядку». Вони влаштувалися на Залужжі у великому будинку, де колись був сільський медичний пункт. Ліжок в них не було, і вони спали покотом на долівці, підклавши трохи сіна. А потім Гошка запротестував проти такого способу життя і наказав усім іти на великий шлях, яким вештаються евакуйовані. Постоявши день, вони награбували килимів, подушок, ковдр, дещо з меблів, і Гошка тепер лежав на персидському м'якому диванчику і прикладав до голови горілчані компреси.

Коли йому трохи полегшало, він почав кричати, щоб йому привели вчительку. Северин і Тодось не звертали на нього жодної уваги, бо грали в двадцять одно. На банку лежали награбовані ручні годинники.

Але були в Троянівці й такі люди, яких цікавило дещо інше, ніж годинники.

Йонька, як тільки в артілі зробилася колотнеча, привів собі в двір сивеньку конячку, запряжену в маленького легкого возика, при новенькій збруї. Загнав у хлівець, обмацав копита, зазирнув у зуби, провів долонею по ребрах, посіпав сюди-туди і зостався задоволений: конячина молоденька, монгольської породи, на їжу невибаглива, а на тягу пригідна. Уляна, побачивши конячину в хліві, напустилася на Йоньку з лайкою та погрозами, просила, щоб відвів із двору, бо невідомо, що скажуть німці тим, хто розбирав із двору артільне майно, а на випадок повернуться наші, то теж по голівці не погладять. Гаврило бачив, що батька вмолити не можна, зробив інакше: відв'язав кобильчину та й повів на оривку з двору. Старий перейняв і до того розійшовся, що трохи не заїхав синові по пиці. Гаврило махнув рукою, робіть, мовляв, що хочете і як знаєте, і пішов до свого двору. А старий поплентався з кобильчиною до свого хлівця і більше звідти не виходив. Він там і спав у присіннику, щоб цієї кобильчини хто не викрав.