З моєї пам’яти, мимовільної з природи, вивітрилося кохання до Альбертини. Але, як мені здається, є ще й якась мимовільна пам’ять тіла, бліда і стерильна копія колишньої пам’яти, ще довговічніша за неї, подібно до того як декотрі звірі та рослини довговічніші за людину. Наші ноги й руки сповнені отерплих спогадів.

Одного разу, покинувши Жільберту досить рано, я прокинувся серед ночі в тансонвільському покої і, сонний, погукав: «Альбертино!» Не те щоб я думав про неї чи там бачив її уві сні, не те щоб сплутав її з Жільбертою: то був нагад, що ожив у моїй руці й послав її до дзвінка — за спиною, як у моїй паризькій опочивальні. І не знаходячи його, я погукав: «Альбертино!» — гадаючи, ніби моя померла приятелька лежить біля мене, як траплялося частенько вечорами, і ніби ми заснули разом, знаючи, що вранці Франсуазі потрібен буде час, аби прийти на виклик, отож Альбертина може цілком безпечно сіпнути за шнур, який усе тікав від моєї руки.

Стаючи — принаймні у цей неприємний період — дедалі черствішим, Робер уже майже не щирував наодинці зі своїми приятелями, зокрема зі мною. Натомість до Жільберти виявляв афектовану чуйність, доведену до фарсу, і це разило. Не те щоб Жільберта справді була йому байдужа. Ні, Робер кохав її. Але він безсоромно брехав їй; раз у раз нагадувало про себе його природжене лукавство, а то й сама брехня; от він і думав, що потрапить виплутатися лише одним способом — роздмухавши аж до смішного щирий смуток у своїй душі від того, що він завдавав прикрости Жільберті. З’явившись у Тан-сонвілі, Робер назавтра мусив, за його словами, їхати до Парижа, аби залагодити справу з місцевим добродієм, — той нібито мав чекати його в столиці, але зустрінутий не де, як на рауті під Комбре несамохіть викрив цю брехню, про яку Робер забув його попередити, заявивши, що прибув сюди на відпочинок і що раніше як за місяць до Парижа не повернеться. Робер паленів, бачучи журну та горду Жільбертину усмішку, і, щоб урятувати становище, мерщій сплавив, у образливий для того спосіб, недотепу і, випереджаючи дружину, надіслав їй розпачливу цидулку, де зізнавався, що збрехав, аби не засмутити її, аби через його від’їзд, викликаний обставинами, сказати про які він не може, — вона не подумала, ніби він її розлюбив (і все це, хоч і писане для викруту, було щирою правдою). У таких випадках він посилав служника спитати, чи можна йому зайти, і тут-таки, чи то з правдивої жури, чи то зморений таким життям і дедалі зухвалішою облудою, ридав, кропив себе холодною водою, розводився про близьку свою смерть, а іноді гримав на долівку, ніби зомлілий. Жільберта не знала, чи можна йому вірити, в кожнім окремім разі бачучи в ньому лише брехуна; та що взагалі вона його кохала, а надто непокоїлася отими передчуттями близької смер-ти, то припускала, що в Робера, може, яка невідома хвороба, — ось чому вона не сміла суперечити йому і просити відмовитися від своїх поїздок.