Що ж до кохання, про яке він розводився безперестанку, то йшлося не лише про любов до Чарлі, дарма що саме нею він і дорожив. Хоч би якого штибу були чоловічі амурні почуття, ми завше помиляємося щодо того, зі скількома людьми чоловік пов’язаний, бо хибно вважаємо дружбу за любовні стосунки, і це помилка додавання; крім того, ми гадаємо, ніби засвідчені стосунки виключають інші, і це ще одна помилка. Дві особи можуть сказати: «Я її знаю, коханка такого-то», назвавши двоє різних імен, і жодна з них не помилиться. Кохана жінка рідко потрапить задовольнити всі наші запити, і ми зраджуємо її з іншою, якої не кохаємо. Що ж до тих амурів, що їх Сен-Лу успадкував від барона де Шарлюса, то муж, схильний до них, здатний зазвичай ощасливити дружину. Це правило загальне, а проте Ґерманти знайшли спосіб, щоб і тут зробити виняток, бо ті з них, хто мав такий нахил, намагалися довести, що, навпаки, ласі до жінок. Вони афішували себе то з тією, то з тією, доводячи своїх жінок до розпачу. Кур-вуазьє чинили мудріше. Молодий віконт де Курвуазьє гадав, ніби його єдиного на землі з нащаду світу спокушає хтось із тої самої, що й він, статі. Забравши собі в голову, що цей нахил у нього з наусту диявола, він боровся з ним, пошлюбив чарівну жінку і наплодив їй дітей. Врешті один із кузенів навчив його, що ця пасія досить поширена, і був такий добрий, що повів його до будинку, де наш віконт міг її вгонобити. Пан де Курвуазьє ще дужче полюбив дружину, подвоїв турботу про дітоплодіння, і їх називали найкращою парою в Парижі. Такого, щоправда, не можна було сказати про Сен-Лу, бо Робер замість удовольнятися збоченством, будив у дружини дикі ревнощі, утримуючи, без усякої для себе втіхи, метрес.

Можливо, Морель, чорний як смола, був потрібен Роберові, як тінь сонячному промінню. Неважко уявити собі у вельможній родині цього розумного і чарівного золотоволосого пана, наділеного всіма чеснотами, який затаїв на споді душі ганебну пристрасть до негрів.

А втім, Робер ніколи не допускав, щоб у розмовах торкалися тих любощів, до яких його поривало. Щойно я згадував про них, як він одразу відповідав: «Ет, або я знаю, — з такою глибокою байдужістю, аж йому випадав монокль, — яв цьому нічого не тямлю. Якщо тобі так цікаво, мій соколику, запитай когось іншого. Бо я всього-но жовнір, та й край. Ці справи не обходять мене настільки ж, наскільки я захоплююся балканською війною. Колись і тебе цікавила етимологія битв. Я казав тобі тоді, що ми ще побачимо, хай навіть і в зовсім інших умовах, битви типові, і наводив як приклад чудовий досвід флангового обходу: битву під Ульмом. Так от, хоча бал-канські війни дуже своєрідні, Люлеберґаз — це ще один Ульм, обхід крилом. Ось теми, на які ми можемо побалакати. Що ж до того, на що ти натякаєш, то я тямлю тут не більше, ніж у санскриті».