– Пливи назад! – кричать хлопці.

Але він сидить і тільки усміхається якоюсь незрозумілою усмішкою. Він бачить хлопців, пізнає їх, але не розуміє їхніх слів. І хлопці йому здаються такі, наче він бачить їх уперше або давно не бачив. Он стоїть Митро Стріха. Чорне волосся скудовчене, вогке ще і стирчить на всі боки. Він одягнув сорочку, а штани держить у руках. Худі ноги тремтять у Митра. Холодно йому чи що? Чого ж він не одягає штанів? Ось він підносить штани до рота, наче збирається їсти їх. А… тепер зрозуміло: він гризе вузли на холошах, що хтось нав’язав йому… Та це ж він, Дорош, нав’язав йому «сухарів», коли той був у річці. А ось Дубовиченко, а ось Осадченко Каркач…

– Чого сидиш? – кричить Дубовиченко. – Пливи мерщій назад!

Раптом слова ці становляться зрозумілі Дорошеві. А справді – треба плисти назад. Але він почуває, що не може зробити цього. Йому здається, що ледве він влізе в річку, як знову почне потопати, знову його обхоплять холодні води річки, він піде на дно і знову не можна буде дихати, а вода лізтиме в горло. Дорош мовчки хитнув головою: не можу!

– Пливи, не бійся! Боягузе! В’яжіть йому сухарів, хлопці!

Але це зовсім не лякає й не ображає хлопця: що «сухарі», коли треба знову лізти у річку.

Боягуз! Ні, він не боягуз. Хто навкулачках іде перший у лаві? Він, Дорош. Дорош Наливайченко. Хто їздив минулого тижня з батьком до броду татарським шляхом? Він, Дорош. Він не боягуз. А річка… все-таки страшно!

Хлопці з того берега припливли до нього, тягли його у річку, але він пручався і не ліз у воду. Потім хлопці, покинувши Дороша, стали драти раків. Вони по черзі пірнали під кручу і, знайшовши печерку, де ховалися раки, витягали їх з води й викидали на берег. Печерки ці іноді були вузькі і в них легко застрягала рука. В цей раз під водою ледве не залишився Дубовиченко. Рука хлопця досить легко зайшла у печерку, але, коли він, намацавши рака, схопив його і стиснув у жмені, кулак застряг у вузькому місці печерки. Спасибі Каркачеві, що, раптом зрозумівши це, кинувся в річку і, коли Дубовиченко нарешті розтулив жменю, витягнув його ледве живого. А то б були раки… Потім хлопці здумали розпалити багаття, щоб напекти раків, але ні в кого ні кременя й кресала; а Дорош усе сидів і чекав не знати чого.

Він знав, що через річку не було ні мосту, ні кладок, і іншого способу, як переплисти її знову, не було, щоб попасти на той бік. Нарешті хлопці, загубивши надію примусити його лізти у воду, вилаяли й пішли геть.

– Не лякайся і лізь у річку, допливеш тепер! – крикнув хтось із хлоп’ячого гурту.