– Переплив.

– Хе, хе… – засміявся старий. – Чудасія: туди пливе, а назад не може. Це як наш колишній курінний Жаба. Помер вже, хай йому грець. Так той було каже: у мене така вдача – до шинку дійти можу, а назад ні. Чудасія!

Журавель та молодий почали роздягатися. Старий потихеньку зняв сорочку, поклав її собі на коліна і подивився на комір; придавивши щось, що тихо тріснуло у нього під нігтем, він витер сорочкою під пахвами і обережно, наче вона була скляна, поклав її на пісок.

Поки дід вовтузився зі своєю сорочкою і шкрябав волохаті груди, молодий вже розібрався і, розігнавшись, плигнув у річку.

Він так довго був під водою, що Дорош навіть стурбувався і подивився на діда, чи не збирається той рятувати молодого, але дід навіть не дивився на річку, а сидів вже зовсім голий і, піднявши угору штани, розглядав свою драну матню.

– Гу-ух! – вилетіло з води коло самого берега, де сидів Дорош. Молодий розігнався під водою так, що ледве не вискочив з розгону на берег. – Фрр!.. – обтер він обома руками чубату голову і засмагле червоне обличчя. – Здоров, хлопче!

Тільки тепер роздивився Дорош, який молодець стояв перед ним по пояс у воді. Темні очі козака жартівливо горіли з-під мокрого чуба, засмагле тіло аж виблискувало на сонці, а на руках, наче два добрі кавуни, перекочувалися дужі м’язи.

– Здоров! – відповів йому Дорош. – А хто ти такий?

– Козак з Лугу… – засміявся молодець.

– З якого лугу?

– З Великого… Ну… – простягнув він дужі руки, – лізай мерщій до мене!

Дивне діло: тепер Дорош зовсім не боявся річки. Він кинувся у річку і став поруч нього.

– Держи майже під водою голову і пливи!

Радості Дорошевій не було краю, коли він почув, що пливе, а поруч, як міцний тур, плив запорожець і кричав:

– Так! так! Молодця!.. Не бовтай руками!.. Так, добре!

Дорош і не помітив, як переплив річку і став на рівні ноги.

Журавель в цей час тільки входив у річку. Він ішов, обережно ставлячи ноги, наче ліз не в річку, а в казан з гарячою юшкою. Зробивши два-три кроки, спинився, набрав у пригорщі води, помочив собі груди, під пахвами і засичав:

– Холодненька водиця, холодненька.

Потім раптом окунувся, пирхнув, як коняка, і поплив. І поплив добре і легко, так, що навіть запорожець задивився на нього.

– Молодця! – гукнув він дідові.