— Ні, він сам відніс.

— Але написав її у вашій присутності?

— Авжеж, сер. Я стояв біля дверей, а він сидів за столом, спиною до мене. Коли він скінчив писати, то сказав: «Можете йти, я відправлю відповідь сам».

— Чим він писав відповідь?

— Пером, сер.

— Він узяв телеграфний бланк зі столу?

— Атож, сер. Писав на верхньому бланку.

Голмс узяв бланки і, підійшовши до вікна, ретельно оглянув верхній.

— Шкода, що він не писав олівцем, — розчаровано сказав детектив, кинувши бланки на стіл. — Ви ж, Ватсоне, неодноразово, мабуть, помічали, що букви, написані олівцем, чітко відбиваються на наступному аркуші — ця обставина зруйнувала чимало щасливих шлюбів. Ну, а тут, на жаль, ніяких слідів немає. Це означає, що він писав м’яким широким пером. І я майже впевнений, що в цьому випадку нам може допомогти прес-пап’є. Ага! Ось те, що нам потрібно!

Він відірвав шматок бібули, на якій ми побачили загадкові ієрогліфи.

— Піднесіть до дзеркала! — захвилювався Сиріл Овертон.

— Не треба, — сказав Голмс. — Папір тонкий, ми побачимо текст на зворотному боці.

Він перевернув аркуш, на якому ми прочитали: «Допоможіть нам, заради всього святого».

— Це останні слова телеграми, яку Ґодфрі Стонтон відправив за кілька годин до зникнення. Бракує щонайменше шести слів. Але й те, що є, свідчить про серйозну небезпеку, що загрожувала юнаку, від якої хтось міг би його захистити. Крім того, небезпека загрожувала двом — у телеграмі написано «нам», а не «мені». Тож причетний ще хтось. І це, певна річ, нічний відвідувач Ґодфрі Стонтона, котрий і сам був украй схвильований. Але що в нього може бути спільного з цим чоловіком? І хто той третій, кому послали заклик про допомогу? Ось із нього ми й почнемо наші пошуки.

— Отже, насамперед треба дізнатися, кому надіслали телеграму, — припустив я.

— Саме так, мій любий Ватсоне. Ця глибока думка й мені здалася доречною. Але хіба ви не знаєте, що коли ми з’явимося на пошті й вимагатимемо корінець телеграми, то службовці навряд чи підуть нам назустріч. Стільки ще залишилося бюрократизму! Однак якщо поставитися до всього з розумом і тактом, то можна, мабуть, таки сподіватися на успіх. А тепер, містере Овертон, я хотів би у вашій присутності переглянути папери, залишені на столі.

Голмс швидкими тонкими пальцями перевертав листи, рахунки та нотатники, вивчаючи їх жвавим, проникливим поглядом.

— Нічого цікавого, — сказав він нарешті. — До речі, ваш колега на здоров’я не скаржився? Його нічого не турбувало?

— Ні, він здоровий, як бик.

— Ви колись бачили його хворим?