Дуже шкода, що Мар’яна не може пригадати, як же закінчилося. Якийсь чоловік сидить під полицями книжок, з рухами владними, наче командує арміями, левина сива шевелюра, голова відкинута назад, сірий відкритий погляд. Чоловік цей — купець. Чому купець? І що за образ, — в житті ніколи такого не зустрічала. Дивиться на Мар’яну, й не помічає…

Сни, кажуть, часом мрія. Та вже Мар'яна не розглядається за втіленням її. Вона занадто багато хоче, занадто вибаглива й виможиста зробилася. Всі перед тією вимогою — не ті.

Алмаз — продукт тиснення високих атмосфер на кам’яне вугілля. От Мар’яна хоче такого алмазу. Але чи час на ці думки, коли фуґа кипить і нуртує катастрофально?

— Я ж міг би ще зайти до Віктора, — каже темносиній закордонний пан із жалем, що впадає в розпач. — Поки нема кордону, — всміхається слідом за цим сам до себе, до своїх думок, до задушевних мрій і прагнень.

— Нічого, ми їх зметемо знов, — заспокоює контраст до закордонної елеґанції, Павло Бадьора. — Ми ще повернемось.

І з інтересом спостерігає їх Мар'яна. Вони, такі різні, такий пан і такий бродяга, закручують однакову козячу ніжку з махорки, потягають синій димок і так розмовляють, наче не на Максимовій крамниці „Все для подарунку” сидять, а в фотелях фешенебельного клюбу.

Мар'яна спочатку тільки приглядається, потім прислухається, не помітила, як уже намагається вловити кожне слово з їх розмови. Авенір трохи всміхається Павловій запальності. По Бадьориному виходило, що ось тільки в Карпати — і уже покажемо й німцям, і більшовикам.

— Наївності! Авіяція, танки все таки в них, а не в українському підпіллі.

Одначе, це не перешкоджає їм. Бадьора, так само, як і Віктор колись, знаходить у Авенірові однодумця. Ну, що ж, Авенір вилікуваний радянофіл, а Бадьора вилікуваний комсомолець. Щодалі, вони все більше проймаються взаємодовір’ям — сибірський урка і парижанин-великопан.

Та цей вишуканий джентлмен — мистець! Мистець життя. До Мар’яни долітає фраза: „Яке не страшне життя, а в нього треба врізуватися”. Це ж той девіз, який їм усім сьогодні потрібен, який може всіх їх, усіх різних, об'єднати. І Мар’яні подобається цей гострий критицизм без негації, це вміння схоплювати суть і відразу синтезувати. Це щось зовсім не те, що вже ми бачили. Ми уявляли, що всі вони по той бік кордону такі, як вийшли у двадцятому році, а й там он які різновидності розвинулися! І він також, як деякі, воліє бути дон Кіхотом і за те вмирати… А Мар’яна думала…Її збила зовнішня вишліфованість, якій вона, побачивши закордонців, почала чомусь не довіряти. Яка щаслива сполука зовнішньої й внутрішньої культури, яка широта…